Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

нас не вмів читати по-арабськи, а всім страшенно кортіло дізнатись, що в тому листі написано. Нелегко було знайти людину, що могла б нам у сій справі порадити; врешті вирішив я звіритись одному потурнакові родом із Мурсії, бо він ставився до мене начебто приязно, а я знав про нього деякі речі і через те сподівався, що він не зрадить моєї таємниці. Між тими недовірками бувають і такі, котрі думають вернутись між мир хрещений, от вони й намагаються дістати од знакоми-тих невольників християнських якесь письмове свідоцтво, що, мовляв, такий і такий потурнак — чоловік хороший, що він завжди ставав у пригоді християнам і при першій можливості гадає втекти з бусурман-щини. Одні добувають такі свідоцтва з чесним наміром, а інші так, про всяк випадок: ану ж попливуть у якусь країну християнську по здобич, а в них галера розіб'ється, або в полон вони потраплять, от і покажуть тоді ті папірці — дивіться, мовляв, які ми люди, хотіли між християни втрапити, тим і сіли на турецьке корсарське судно. Отак і рятуються вони од гніву й кари, ніхто їм не чинить нічого лихого, і вони повертаються в лоно церкви, однак за першої нагоди тікають знов до Берберії і знов стають, чим були раніше. А є й такі, я вже казав, що насправжки хотять вернутись і таки залишаються в християнських краях. Мій знайомий був, здається, саме з такого десятка: мав при собі чимало писульок од нашого брата і все ж то дуже хвальних — якби маври знайшли їх у нього, то, певне, живцем би спалили. Я знав, що він не тільки розмовляє по-арабському, ба й письма вміє. Та все ж таки я не зразу одкрився перед ним до краю, а попросив прочитати листа, якого я знайшов нібито випадково у шпарині того барака, де спав. Він розгорнув його і став роздивлятись та розбиратись, бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Я спитав, чи він розбирає, він одказав, що геть усе, ще й попросив дати йому пера й чорнила, тоді він, мовляв, спише мені все як слід до слова, так воно краще буде. Ми тут же добули йому писарську справу, він сів; не поспішаючи переложив листа по-нашому, а як дописав, промовив:

— Ось вам точний і повний гишпанський переклад того, що в сьому листі написано по-арабськи; тільки треба вам знати, що Лела-Маріям означає по-їхньому "владичиця наша Діва Марія".

Прочитали ми того листа; ось що в нім було:

"Як була я маленька, в мого панотця жила невольниця, котра навчила мене проказувати нашою мовою християнську салаат (молитву) і багато розповідала мені про Лелу-Маріям. Та християнка померла, і я знаю, що вона пішла не до пекла, а до Аллаха, бо після того вона з'являлася мені аж двічі й казала мені, щоб я поїхала в християн-щину і сама побачила Лелу-Маріям, котра дуже мене любить. Я не знаю, як мені туди дістатися: через це віконце я бачила багатьох християн, та з усіх тільки ти один здався [259] мені чоловіком благородним. Я вельми гарна й молода, маю багато грошей на дорогу. Подумай, як би нам із тобою звідси втекти; коли схочеш, можеш там одружитися зі мною, а як не хочеш, то нічого, бо Лела-Маріям пошле мені іншого мужа. Я тобі се пишу, а ти гляди, кому давати на прочитання: не звіряйся на маврів, бо всі вони шальвіри. Я дуже тим журюся і хотіла б, щоб ти нікому не одкривався, бо як дізнається про се панотець мій, то вкине мене в колодязь і засипле камінням. Я тобі спущу ниточку на очеретині, а ти прив'яжи до неї відповідь; як же такого не знайдеться, щоб тобі по-арабському написав, то скажи мені на кивах, Лела-Маріям напоумить мене, і я все зрозумію. Нехай же вона криє тебе з Аллахом і отсим хрестом, що я його цілую багато-багато разів, як навчила мене невольниця".

Не дивуйте ж, панство моє, що ми з того листа дивували й раділи. Те дивування і ті радощі великі дали потурнакові на здогад, що не так собі просто знайшовся той лист, що він ісправді до котрогось із нас був обернутий. От і почав він нас благати, що коли здогад його слушний, то щоб ми звірились йому і все розказали, а він рад і життя своє одва-жити, аби нас порятувати, не то що. Сеє кажучи, добув із-за пазухи хреста цинового і, плачучи ревними сльозами, заприсягся на Бога розп'ятого, в якого він, хоч лукавий і недостойний, вірує твердо і свято, що не зрадить-і не викаже нікому таємниці нашої, як ми йому одкриємось. Він-бо гадав майже з цілковитою певністю, що з допомогою тієї, котра оце до нас писала, всі ми зможемо відзискати свободу, і він разом з нами, бо казав, що віддавна гріє в серці думку повернутися в лоно святої нашої матері-церкви, од якої він був одлучений і одсічений, як член той зігнилий, за недоумство своє та недовірство. Потурнак промовляв до нас із таким ревним плачем, із таким щирим каяттям, що ми поклали однодушне виявити йому сущу правду та таки й розказали чисто все, не криючись. Показали йому те віконце, звідки нам очеретина спускалась, а він оглянув будинок і пообіцяв докласти всіх зусиль, аби довідатись, хто там мешкає. І ще вирішили ми, що треба мавританці на теє письмо одписати, гаразд що писаря мали, та тут же й продиктували недовіркові листа. Я вам зараз прочитаю його до слова, бо добре тримаю в пам'яті всі ті події і не забуду їх, поки живота мого. Ось як одповіли ми мавританці:

"Нехай хоронить тебе праведний Аллах, пані моя, хай криє та благословенна Маріям, праведная Мати його, що возлюбила тебе і надихнула на серце думку податися в землю християнську. Молись їй, хай напутить тебе, як ту спасенну думку до скутку довести: вона, Благая, просвітить твій розум. У власнім імені і в імені всіх християн, що тут є зо мною, прирікаю тобі, що все зроблю для тебе, а як треба буде, то й душу свою покладу. Напиши ж неодмінно, подай мені звістку, що гадаєш робити, а я не забарюся з відповіддю, бо великий