Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

і вони повели мене до затоки. По дорозі нам зустрілося кілька тубільців, що несли на плечах довгу і важку колоду. Слідом за ними йшов матрос з автоматом на грудях. Всі тубільці, захоплені в полон, будували укріплення. Японці поспішали передусім укріпити береги єдиної затоки, а потім, звичайно, підвести човни й бойові кораблі, щоб перетнути шлях англо-американським кораблям до Індії та Персидської затоки. Але будівництво укріплення не легка справа. Потрібно багато робочих рук, а японці захопили в полон лише з десяток тубільців, які тепер були схожі на живі скелети. Важка робота з ранку до ночі відбирала в них останні сили. Але ще важче гнітило те, що вони змушені працювати на своїх ворогів. Дехто з них упізнав мене. Я привітався, але вони не відповіли.

Здригаючись від люті й обурення, я рушив до підводного човна. Охоплений безсилим гнівом і горем, навіть не подумав про те, що скажу капітанові і як виправдаю свою втечу до тубільців.

Капітан Сігеміцу не ждав мене. Він здивувався моїй несподіваній появі, але за мить його очі знову зробилися холодні, а лице байдуже й непроникне.

— Що це означає, союзнику? — запитав він, постукуючи олівцем по столу і вороже поглядаючи на мене. — Я гадав, що ваш великий вождь давно з'їв вас разом з кістками, а ви повертаєтесь живий і здоровий?

Хоч у словах його звучала іронія, але вони мені підказали, як виправдатись. О, я йому намалюю такі жахи про «лютих дикунів», що в нього волосся підніметься! Але, перш ніж я заговорив, він раптом підвівся і, вп'явшись у мене холодними очима, сердито процідив крізь зуби:

— Я вас відправив вести переговори з нашими ворогами, а ви залишились у них! Знаєте, як ми караємо дезертирів і зрадників?

— Насамперед, вислухайте мене, — заперечив я, — а потім думайте про покарання.

Він знову сів, умостившися зручніше в кріслі.

— Говоріть, я слухаю!

Я розповів йому наскільки неймовірну, настільки ж і страшну історію. Тільки-но я зійшов на берег, як «дикуни» схопили мене і повели до свого малого вождя. Побачивши мене, вождь заревів, як розлючений звір, і наказав живцем засмажити мене на вогнищі.

— Брешете! — несподівано перервав капітан.

У цей момент він хитро дивився на мене примруженими очима і, здається, посміхався, бо видно було зуби, але це була «посмішка» тигра, який підстерігає жертву.

Я розгублено замовк. Холодний піт виступив у мене на лобі. Я змахнув його й опустив очі. Мені здавалося, що брешу вдало, але капітан не повірив, і це мене збентежило.

— Коли ви зажадали зійти на берег, щоб умовити вождя здатися без бою, ви говорили мені, що він ваш побратим і перший приятель, чи не так? — запитав він.

Я кивнув головою, бо це була правда. Капітан говорив далі:

— Ви навіть казали, що ходили до нього в гості, пам'ятаєте? Тоді ви були певні, що він здасться без бою, а зараз розповідаєте, що він наказав вас засмажити живцем на вогнищі. Чи не вбачаєте ви протиріч у своїх словах? Чекаю вашої відповіді, союзнику… Я хотів би знати, коли ви мені брехали: чи тоді, коли хотіли відправитись до свого побратима, чи тепер?

— Все, що я вам говорив раніше, правда, — відповів я. — Але й те, про що розповідаю зараз, не брехня. Побачивши мене, мій побратим заревів, як дикий звір. Він був страшенно розлючений, вважаючи мене зрадником. Вождь знав, що я втік із його племені і сам пішов до вас, його ворога. Тому нема нічого дивного, що він хотів повестися зі мною так, як поводяться із зрадником.

— Ну, а що трапилося далі? — холодно спитав капітан.

— Дикуни прив'язали мене до дерева… А коли підводний човен відплив, розклали вогнище, забили в барабан і почали божевільний танець…

— Навіщо розклали вогнище? — усміхнувся капітан. — Все ж селище горіло від наших снарядів.

— Так, — підтвердив я, — селище горіло, але вони вважали, що цей вогонь запалений нечистою силою, і тому запалили свій, священний вогонь, добутий первісним способом від тертя двох сухих деревин. І почали свої дикі танці. Уявляєте моє становище — прив'язаний до дерева, я чекав, що мене ось-ось кинуть у полум'я… О, то було жахливо! Я ще й досі не можу прийти до пам'яті…

— Ви кажете, що вас прив'язали до дерева? — знову перебив капітан.

— Так, вони прив'язали мене до дерева…

— А от я читав, — сказав капітан, дивлячись на мене підозріливо, — що дикуни прив'язують свою жертву біля вогнища і танцюють навколо неї.

— Так, — підтвердив я, — і я читав щось подібне. Але ці дикуни прив'язали мене далеко від вогнища. Я ж вам казав, що вони вважають свій вогонь священним і не хотіли його опоганювати моєю близькістю…

— Опоганювати? Не розумію…

— Зараз вам поясню. Я пакегі — біла людина, або білий диявол, який опоганює все, до чого доторкнеться.

— Але ж… наскільки я пам'ятаю, раніше ви говорили, що вони добре ставились до вас?

— Раніше, коли вважали мене за свого приятеля, — так. Але не забувайте, що тепер я був їхнім ворогом. Вони дивилися на мене, як на прокаженого, тому й прив'язали далеко від вогнища, щоб я не опоганив його. А потім, коли вже натанцювалися, відв'язали мене й понесли на руках до вогнища…

Я витер на обличчі піт, що лився ручаями, і спитав:

— Чи можна запалити?

— Звичайно! — капітан подав цигарку і нетерпляче підігнав мене:

— Розповідайте, я слухаю…

Він і справді напружено слухав, спершись на письмовий стіл.

— Понесли мене на руках, щоб кинути у вогонь, але в цю хвилину прибіг один тубілець і крикнув, що жовті дияволи схопили дочку головного вождя і повели її на підводний човен.