Читати книгу - "Дім, в якому…"

— І Руда? — уточнюю я, заздалегідь упевнений у відповіді.

— Вона — ні. Вона теж кривиться й мовчить, як і ти.

— Піднімайся вище, — кажу я. — Слухай — і зрозумієш, чому, на відміну від решти, я не люб­лю згадувати ту ніч.

Русалка моментально вилізає на лавку та вмощується в мене під боком. Її довга мотузяна жилетка сплетена так, щоб ряди пелехатих вузликів по всій її ширині вільно зрушувалися, і щоби в дірках, котрі відкриваються оку, прочитувалися власне ті написи на майці, які Русалці забагнеться зробити видимими для прочитання. Таких майок, списаних на всі випадки життя, у неї понад десять. Але коли вона сидить так, як зараз, із написів можна розгледіти тільки найвищий, біля лівого плеча. «Я пам’ятаю все!» Що мається на увазі під оцим багатозначним «все», незрозуміло. Може, ситуацію прояснюють написи, котрі йдуть нижче, але їх мені не видно.

Рукав моєї забрудненої болотом фуфайки вона обмотує навколо шиї, наплічник чіпляє на спинку лавки.

— Ну давай, розповідай…

І я, зітхнувши, пірнаю в кривавий вир «Щонайдовшої», в її безпросвітний морок, про який у Домі складають легенди. Пірнаю і пливу, розгрібаючи всю ту каламуть, усі ті обгризені кістки, яким у цих легендах зазвичай віддається перевага.

Починаю звідти, звідки Щонайдовша почалася для мене. У цьому місці очікуються зітхання слухачів: «Як, а до того ти просто спав, і все?!» Я чесно витримую паузу, даючи змогу Русалці висловитися, але вона цим нехтує, тож я бреду далі — за Горбачем, який освітлює мені шлях у пошуках Грубого.

...Що таке «Полювання на Снарка» порівняно з «Полюванням на Грубого» в Шакалячому виконанні?! «Закоханим ревно й ніжно, що довго повзуть ночами, у стінах шкребуть тунелі, сталеві згризають двері...» І так далі, в тому ж дусі, з невеликими варіаціями, котрі, за примхою оповідача, перетворюють Грубого з ніжного закоханого на хтивого маніяка — і назад, а знаходження Грубого Сфінксом, «бо він же і знайшов», подається публіці щоразу інакше, тож я в кожному новому куплеті здійснюю дедалі неймовірніші, все більш нечувані подвиги: то витягуючи Грубого з-під цегляних уламків поваленої ним стіни (слухаючи цю версію, я уявляю себе сенбернаром, великим і кошлатим, з медичною сумкою «червоного хреста» на грудях), а то витягуючи його (зубами) з алькова вчительки в полоні безневин­ного сну, чиї оголені принади, природно, перед усіма на виду… У всіх варіантах моїм зубам відводиться вирішальна роль, а Горбач як дійова особа взагалі замовчується. І саме так, із Грубим у пащі, я перетинаю величезні коридорні просторіні, при цьому ми примудряємося якимсь чином розмовляти, я — лагідно напучуючи, він — покаянно мукаючи.

І дійсність порівняно з цим кошмаром виглядає настільки сіро й убого, що я чимшвидше пробігаю її галопом, усенький свій нічний спотикацький шлях, нагору сходами — з Горбачем, назад — із ним же, а також із Грубим... Лорд, Стервожер, Сліпий... І от ми в спальні, де Табакі виконує найбільш ранні версії пісень, присвячених Щ. Н. Д.

«Ви ж розумієте, цьому жовторотикові надумалося прогулятися напотемки. Ви ж розумієте, чим би все це пахло, якби мене не було поряд? Ми їхали в непроникній пітьмі, але все-­таки просувалися вперед, і я сказав йому: “Ні, ти все-таки псих, друже!”, а він відповів: “Звідки ж я міг знати?”»

Очі ріже електричне світло. Осоловілі обличчя. Лері збуджено цокає язиком, ще дужче роздмухуючи вогонь Шакалячих історій; Дім — під чорною ковдрою, закутаний аж по самісінький дах, і я думаю — цікаво, чи надовго вистачить повітря тут, усередині, та що буде, коли воно закінчиться... Зграя з запаленими очима, в піжамах, пригасання концерту на честь Рудої, яка сидить поміж Лордом і мною, я рахую години й хвилини — і вже починаю сподіватися, попри все, сподіватися, що, можливо, повітря та ночі вистачить на всіх, вистачить аж доти, поки не настане ранок, але тут з’являється висока, жалобна фігура Стервожера з кокосом у руці, причому жалоба — у вбранні, в очах і в голосі; понад усе Стервожер подібний на борлакуватого Гамлета з черепом Йорика, що зсохся від тривалого перебування в могилі. З його появою я перестаю сподіватися, що години та хвилини зрушать з мертвої точки, в якій вони зав’язнули принаймні доти, поки ми не почуємо сумну новину, що її Стервожер намірився оголосити.

Стервожер перекочує на долоні волохатий кокос:

— Мені дуже прикро вам про це казати, справді, дуже прикро, але мені більше немає до кого піти з цим, і... Одним словом, у нас у туалеті — покійник. Я щойно знайшов його там…

Приглушений виск Шакалової гармошки.

— Прошу пробачення, — зітхає Стервожер. — Мені справді дуже шкода...

Краб, якого ми за годину понесемо на перший, доки жив — непомітна, ненажерлива істота з двома пальцями на кожній руці; ця істота незрозуміло чому опинилася в межах Гнізда, щоби прийняти там свою смерть незрозуміло від чого; ця смерть стане загадкою Щонайдовшої, яку не розгадають ні тоді, ні згодом.

Загорнутого в штору, взяту з Перехрестя (біло-сірий шлейф, що картинно повзе у хвості процесії), ми знесемо його до актового залу й залишимо там, в оточенні консервних банок із повстромлюваними в них свічками, урочистого та самотнього, а дорогою назад Чорний прикинеться божевільним, а може, й справді звихнеться (я знаю, що це таке — бути терплячим спостерігачем і чекати, чекати, поки не настане той єдиний відповідний момент, коли ти нарешті спроможний хоч щось зробити), і на повний голос явить нам свою думку про те, що відбувається. Божевільну ніч розколе навпіл, у чорні щілини мороку на нас вихлюпнеться рій світляків-ліхтариків у тремтячих руках, а постать, охоплена шалом, буде присідати й надриватися в центрі коридора, просвердлюючи своїм вереском стіни та перекриття стелі, вгору та вниз, прохромлюючи саму нерухомість часу... І тоді, й пізніше мені здаватиметься, що саме з цього волання почався відлік секунд, неначе хтось, розбуджений ним, прокинувся десь усередині сокровенного світу, який має владу над світом оцим, ліниво потягнувся, стукнув по годиннику, який був зупинився, і той пішов...

Можливо, за це треба дякувати саме Чорному, але я чомусь не відчуваю такого бажання. Надалі у багатьох увійде у звичку, згадуючи про Щонайдовшу, відзначати нерви та «зсунутий дах» бідолахи Чорного. Що сталося з його нервами, чого не трапилося тоді ж із нервами всіх решти, включно з моїми, я так і не зрозумів, а щодо «даху», який «зсунувся»... Мені якось не доводилося бачити, щоби, «зсунувшись», «дахи» так швидко поверталися на попереднє місце без шкоди для їхніх власників. Можна навіть сказати, що, впавши в ту свою дещо дво­значну істерику, він зробив перший крок до спорожнілого трону Помпея, хоча тоді це скидалося радше на пробіжку в обійми гамівної сорочки. Можна зрозуміти всіх, кому приємно, сумно похитуючи головами, згадати недолугі нерви такого суб’єкта, як Чорний, мовляв, он як сплохували ті нерви, в душі маючи на увазі свої, котрі виявилися не до порівняння міцнішими. «Бували ми і не в таких бувальцях. Важка була нічка. Еге ж. Бідолаха Чорний...» На щастя, на відміну від них, я не горджуся міцністю своєї нервової системи й можу дозволити собі засумніватися в слабкості його нервів, котру було продемонстровано так ефектно та несподівано, але все це станеться пізніше, згодом, а тоді, почувши його вереск, я відчую тільки шок і бажання чимшвидше обірвати цей звук. Одночасно зі мною аналогічне прагнення виникне у багатьох, відтак, обліпивши волаючого Чорного, наче купа мурашок — здохлу гусінь («Убивці! Переховувачі вбивць!»),