Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

2 213
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 134 135 136 ... 216
Перейти на сторінку:
сміюся.

— Він зі мною привітався і не назвав мене дитинкою, уявляєш?

Подумки аплодую Ральфові.

— А про що ви з ним стільки часу розмовляли? Мені здавалося, що він ніколи не піде.

— Секрет, — кажу я. — Страшна таємниця. Так і передай усім, хто, спостерігаючи за нами, мало не повипадав із вікон.

— Зараз побіжу передавати! — пхекає Русалка. — Вони мене там зачекалися. Махають сигнальними прапорцями, уже навіть поставили на запис магнітофон.

Анітрохи не засмучуючись, що їй не розкажуть про зміст нашої з Ральфом розмови, вона підсувається ближче та починає намотувати мені на ногу своє волосся. Обмотавши, зав’язує його вузликами. Вигляд у неї при цьому дуже зосереджений.

— Це що, якась нова магія? — дивуюся я. — Я ж і так не збирався втікати.

— Це Табакі подарував мені книгу, — пояснює Русалка. — Дуже цікаву. «Кама Сутра» називається.

— О боже! — зітхаю я.

— І там сказано, що аби привабити до себе коханого, треба обплести його путами запашного волосся, обвішати квітковими гірляндами й пообкурювати довкола нього фіміам. Дуже гарно все це описується. А, так! Іще його треба обмастити якимись ароматичними олійками.

— Збожеволіти можна! А там нічого не сказано про закоханих, які задихнулися, і чиї маслянисті тіла, обсотані волоссям та гірляндами, виносять на ґанок — страхати перехожих?

— Нічого, — хитає головою Русалка, затягуючи в мене під коліном волосяну петлю. — Про таких слабаків там навіть не згадується.

Далі ми сидимо, точніше, лежимо на лавці, можливо, в дечому навіть відповідаючи стародавнім трактатам про поведінку, яка пасує закоханим. Дуб, переступивши з кореня на корінь, стає так, що ми опиняємося в його тіні. А може, це просто сонце переміщається? Однак приємніше все-таки думати, що дуб.

Я засинаю, цього разу по-справжньому. Присутність Русалки, яка обійняла мене за коліно, діє як снодійне, вона має цей котячий дар — присипляти і заспокоювати, а ще — самій засинати у невідповідних і незручних місцях. Якби я мав пальці, я міг би викресати іскри з її волосся, наче з котячої шкурки, просто його погладивши. Я сплю й не сплю, я тут і тепер, на цій лавці, але все інше відповзає геть — і напис на стовбурі, і розмова з Ральфом... Усе, крім мене, заснулого, та моєї дівчини, тієї, котра доношує мої сорочки, спить на моїх ногах, немов у кріслі, закутується в рукави моїх курток, зникає з першими ознаками грози і з’являється з першими променями сонця. Найдивовижніше в ній — чутливість до чужих настроїв, уміння розчинятися в повітрі, як тільки в цьому виникає потреба.

Вітер доносить чиїсь голоси. Здригаюся й розплющую очі. Нога моя вже звільнена від волосся, а Русалка дивиться знизу вгору, дуже уважно та напружено. Такою вона буває тільки коли впевнена, що її ніхто не бачить.

— Як ти відразу від найменшого шереху прокидаєшся, — засмучено каже вона. — Від кожного писку. Так не можна. Людина повинна спати довго й міцно.

— Похропуючи та здіймаючи волохаті груди, — закінчую я. — Ось тільки я не назвав би ці Песячі завивання писком. Цікаво, що в них сталося? Може, свіжий ватажок демонструє силу своїх м’язів?

— Не аж такий він свіжий. Просто ти все ніяк не звикнеш.

Мені справді важко призвичаїтися до думки, що Чорний став ватажком шостої. Хоча, якщо добре подумати, йому саме там і місце. Трон Помпея навіть не довелося підганяти під новий розмір, а Пси отримали те, чого зав­жди потребували: сильну руку, яка притримує їх за нашийник.

— Знаєш, — промовляє Русалка, — що дивно? Коли ти говориш про Чорного, у тебе навіть голос змінюється. Стає ніби не твій. Не розумію, за що ти його так ненавидиш?

— Я тобі сто разів пояснював! — дивом дивуюся я.

— Пояснював. Але я твоїм поясненням не вірю. Ти не настільки злопам’ятний, щоби ненавидіти когось, бо він колись тебе кривдив — давно-предавно. Це на тебе зовсім не схоже.

Вона настільки переконана у своїх словах, що мені стає ніяково. Я зовсім не той бездоганний Сфінкс, якого вона кохає. Але навіть це — не найстрашніше. Найстрашніше, що я дуже хотів би таким бути. Правильним, добрим хлопцем, який здатний усе пробачати, — і який їй так подобається. Якби я був таким, то, напевно, світився б. Випромінював би сяйво й уласкавлював би неземними ароматами, немов упокоєний святий.

— Це якраз надзвичайно на мене схоже. Це я і є. Мої істинні злостиві емоції!

Русалка навіть не сперечається. Прикушує палець і поринає в задуму. Вона не любить суперечок, не любить нічого доводити й відстоювати свою точку зору. Та від цього її позиції не стають слабшими.

Злегка буцаю її лобом:

— Е, не заходь задалеко. Мені тебе там не видно.

— Розкажи щось цікаве, — тут же просить вона. — Тоді не піду.

— Про що?

Обличчя Русалки розпромінюється. Дивовижно, наскільки вона любить усілякі історії. Байдуже про що. Занудне й недорікувате недоладне ремство Лері, плутані та розлогі Шакалові оповідки — її ніщо не відлякує, вона готова годинами слухати всіх, кому заманеться виливати душу в її присутності. Ця Русалчина риса здається мені однією з найбільш дивних і найменш притаманних її статі.

— То про що тобі історію? — заразившись її радістю, перепитую я.

— Розкажи, як Чорний став ватажком, добре? — просить вона.

— Дався тобі цей Чорний! Чому ти так ним зацікавилася?

— Ти сам запропонував, що розповіси. І запитав, про що. А цікаво мені, бо він мені взагалі цікавий. Як людина. Як той, кого ти не любиш.

— Не любиш — це слабо сказано.

— Ну от. Як же мені може не бути цікаво?

Я тільки зітхаю.

— Не хочеш розповідати? — підозріливо уточнює Русалка. — Так я і думала.

— Та ні. Просто боюся тебе розчарувати. Бо я й сам не знаю, як це сталося. Можу тільки здогадуватися. Вони зі Сліпим зависли у Клітці. Робити їм там було нічого. Сліпому сяйнула ідея відправити Чорного ватажком у шосту. В ізоляторі ще й не до такого можна додуматися. Він це запропонував, і Чорний якимсь дивом погодився, хоч на нього це не схоже: погоджуватися, коли можна відмовити. Та й усе. Може, це відбувалося не зовсім так, але мене там не було, та й нікого не було, крім них двох, а значить, тільки вони можуть знати, що та як там між ними сталося.

— А як вони опинилися там удвох?

— Це зовсім інша історія. Я не хочу про неї згадувати. Вона почалася в Щонайдовшу, а я не люблю...

— Ох, Щонайдовша!..

Русалка благально смикає мене за фуфайку.

— Розкажи, будь ласка! Щонайдовша — це так цікаво! Усі ці історії...

— Які ти чула тисячу разів… Попроси Табакі. Він прочитає тобі присвячену цій ночі поему на двісті рядків. Або заспіває одну з тих його десяти пісень — щонайдовшу. Тієї ночі в нас була Руда. Хай вона що-небудь розповість. Навіщо мені повторювати те, що ти й так уже знаєш напам’ять? Те, що всі знають?

— Руда — одне, ти — зовсім інше. Я ж не прошу переказувати пісні Табакі або його вірші. Хоча якщо тобі неприємно, можеш узагалі нічого не говорити.

1 ... 134 135 136 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"