Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— А ви знаєте, що саме Тюдор казав про долю лікарки?

Дебора байдуже похитала головою. Страйк з надією глянув на двері кімнати Самайна, але вони не відчинилися.

— Ви не пам’ятаєте, як саме, за його словами, Ґіерм убив лікарку? — спитав Страйк у Дебори.

— Він сказав, що її убила магія, а потім забрала геть.

— Забрала геть, он як?

Двері Самайна раптом знову відчинилися, і він повернувся до вітальні, тримаючи в руках книжку без палітурки.

— Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?

— Це вона,— підтвердила Дебора.

Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.

Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки — знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.

На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.

Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.

— За цією книгою можна чаклувати,— сказав Самайн.— Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер — мені.

Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.

— Досить, Семмі,— сказала Дебора.

— Я вийшов під дощ і приніс його! — голосно заявив Самайн.— Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!

Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.

— Я відчиню клітку,— пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.

— Ні, не треба! — занепокоїлася Дебора.— Не роби так, Семмі!

— І відчиню вікно,— провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.— Ха-ха-ха. Дурепа!

— Ні... Самайне, не треба! — просила перелякана Дебора.

— Не слід відчиняти клітку,— сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.— Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.

— Я знаю,— відповів Самайн.— Попередні не вернулися.

Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:

— Я вийшов під дощ. Я його приніс.

— У вас є номер Клер? — спитав Страйк у Дебори.

— Є на кухні,— відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.

— Можете показати, де це? — звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.

— А ходімте.

Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.

— Ха-ха-ха,— піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.— Я його приніс. Дурненька. Дурепа!

І вийшов з кімнати.

Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.

До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.

— Хто всі ці люди? — спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.

— Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.

— Ха-ха-ха,— відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.— А не скажу.

— Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.

Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:

— Ага.

— Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.

Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.

— То я зробив,— раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.— Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.

— Чудова робота,— похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.— А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?

— На футболі,— відповів Самайн.— І це теж зробив я,— повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.

— Просто чудово,— замилувався Страйк.

— Ага,— погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.— Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.

— А! — кивнув Страйк.

—