Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Наприкінці травня Джонатан Стрейндж вирушив за Веллінґтоном і приєднався до лав його армії в Брюсселі. Минулі три місяці він мирно просидів у Шропширі, розмірковуючи про магію, тож не дивно, що спершу йому від усього йшла обертом голова. Проте погулявши годину чи дві, він раптом збагнув, що причина не в ньому, а в самому Брюсселі. Стрейндж знав, який вигляд мають міста на війні, але тут був не той випадок. Вулицями мали крокувати солдати, їхати обози з припасами та мелькати напружені обличчя. Натомість йому траплялися модні вітрини крамничок і дами на прогулянці в гарненьких каретах. Ніде правди діти, він повсякчас зустрічав гурти офіцерів, але жоден із них, здавалося, не був зайнятий воєнними справами (один, наприклад, старанно й зосереджено лагодив іграшкову парасольку для маленької дівчинки). Повсюдно лунав сміх і чулись веселощі, які навряд чи мали би супроводжувати новини про близьку навалу Наполеона Буонапарте.

Аж раптом хтось обізвався до нього на ім’я. Стрейндж повернувся і побачив свого старого знайомого, полковника Меннінґема, який, не гаючись, запросив його в гості до леді Шарлотти Ґревілль[257] (однієї англійської дами, котра мешкала в Брюсселі). Маг запротестував, мовляв, він же непроханий, та й герцога він іще не знайшов. Але Меннінґем заявив, що формального запрошення тут і не треба (його зустрінуть із розпростертими обіймами), а герцог найпевніше зараз не де-небудь, а у вітальні леді Шарлотти Ґревілль.

Через десять хвилин маг опинився в розкішних апартаментах, повних людей, переважно вже знайомих йому, — офіцерів, прекрасних дам, модних джентльменів, британських політиків, — коротко кажучи, представників ледь не всіх верств та прошарків англійської аристократії. Всі вони голосно обговорювали війну та жартували про неї. Для Стрейнджа це було в новинку — війна як модна розвага. В Іспанії та Португалії солдати звикли вважати себе забутими та знеславленими мучениками, а реляції в англійській пресі висвітлювали їх становище в якомога похмуріших барвах. А тут, у Брюсселі, офіцерська служба під началом його світлості здавалася найшляхетнішою справою на світі, а посада його ординарного мага — другою за благородством.

— І Веллінґтону справді тут потрібні усі ці люди? — здивовано прошепотів Стрейндж до Меннінґема. — Що ж буде, коли нападуть французи? Шкода, що я приїхав. Зараз почнуть розпитувати про мою сварку із Норреллом, а я, от чесно, не готовий обговорювати цю тему.

— Нісенітниця! — пошепки відповів йому Меннінґем. — Тут усім однаково! Ну, і хай там як, а онде сам герцог!

Зчинилася невелика метушня, і з’явився Веллінґтон.

— А, Мерліне! — вигукнув він, помітивши Стрейнджа. — Радий вас бачити! Потиснемо ж руки! Ви, певно, знайомі з герцогом Ричмондом[258]? Ні? То давайте ж вас представлю!

І досі все було жваво, але зараз, із появою його світлості, атмосфера ще більше зворушилась! Усі погляди звернулися до того, з ким він говорив, і (що цікавіше) з ким він фліртував. Можна було подумати, Веллінґтон явився в Брюссель тільки розважатись. Та щоразу, як Стрейндж намагався вислизнути, герцог прикипав до нього поглядом, немов благаючи: «Ви мусите лишитись! Ви мені потрібні!» Невдовзі він, не покидаючи всміхатись, схилив голову й прошепотів на вухо Стрейнджу:

— Ось! Зараз, думаю, вже час. Гайда! Тут за іншими дверима є оранжерея. Там нам не докучатиме натовп.

Вони сіли на крісла в тіні пальм та інших екзотичних рослин.

— Маю застерегти! — одразу промовив герцог. — Це не Іспанія. В Іспанії француза ненавидить кожен чоловік, кожна жінка, кожна дитина, усі від малого до великого. Тут інакша справа. Буонапарте має друзів на кожній вуличці, вони розпорошені по всій армії. В місті повно шпигунів. Тож наша (з вами!) робота — удавати, немовбито ми аніскільки не сумніваємося в своїй перемозі! Посміхніться, Мерліне! Випийте чаю. Заспокойте нерви.

Маг спробував безтурботно всміхнутися, але враз насупився, піддавшись тривозі, а тому, намагаючись відволікти увагу герцога від виразу свого обличчя, запитав, що той думає про військо.

— У кращому разі можу назвати його нікудишнім. Такою різношерстою армією мені ще командувати не випадало. Британці, бельгійці, голландці, німці — намішано всіх. Треба немовби змурувати стіну з півдесятка різних матеріалів. Кожен із них прекрасний по-своєму, та чи триматиметься все це купи — хтозна. Пруссаки обіцяють битися пліч-о-пліч з нами. І Блюхер — їх чудовий провідник. Любить битися. — (Мовилось про прусського воєначальника.) — Але, на жаль, він геть з’їхав із глузду. Вважає, що завагітнів.

— Га?

— Слоненям[259].

— Га?

— Вам треба негайно братися до роботи! Маєте з собою книжки? Срібну миску? Місце для роботи? У мене дуже сильне передчуття, що Буонапарте зайде із заходу, з боку Лілля. Я б і сам обрав такий маршрут, а наші друзі повідомляють у листах із міста, що його там чекають з години на годину. Це буде вашим завданням. Пильнуйте за найменшими знаками його наближення на західному кордоні й негайно дайте мені знати, якщо побачите французькі війська.

Наступні два тижні Стрейндж постійно викликав видіння тих місць, де герцог чекав на появу французів. Сам герцог допоміг йому двома речами: великою мапою та юним офіцером на ім’я Вільям Гедлі-Брайт.

Гедлі-Брайт виявився одним із тих щасливців, яких доля благословила найвишуканішими своїми дарами. Йому все давалося легко. Він був єдиною, обожнюваною дитиною багатої вдови. Закортіло служити у війську? Друзі прилаштували його в модний полк. Закортіло пригод і розваг? Герцог Веллінґтон обрав його одним зі своїх ад’ютантів. Потім, щойно йому спало на думку, що єдина річ, цікавіша від військової справи, — це магія, герцог призначив його в помічники неперевершеному, загадковому Джонатану Стрейнджу. Та й заздрили Гедлі-Брайтовим успіхом тільки найкисліші з людей, решту він полонив своєю веселою вдачею й доброю душею.

День за днем Стрейндж і Гедлі-Брайт вивчали стародавні укріплення древніх міст на заході Бельгії; роздивлялися нудні сільські вулички, озирали порожні пейзажі полів під неозорим небом із його акварельними хмарами. Французи не з’являлися.

Одного спекотного липкого дня у середині червня вони вкотре сиділи за своїм завданням, що, здавалося, не має ні кінця, ні краю. Була третя година. Офіціант забувся прибрати брудні горнятка з-під кави, і над ними тепер дзижчала муха. Із відчиненого вікна пахтіло сумішшю ароматів — кінським потом, персиками й прокислим молоком. Гедлі-Брайт, завмерши на стільці, демонстрував бездоганне володіння однією з найважливіших навичок солдата: він умів засинати за будь-яких обставин і в будь-який час.

Стрейндж роздивлявся мапу і навмання обрав нову точку. На плесі срібної посудини з’явилося тихе перехрестя; поруч із ним — ферма й два-три