Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

У Рівії запанував спокій. Якби не близько двохсот понівечених трупів та кільканадцять спалених дворів, можна було б подумати, що нічого й не сталося. У дільниці В’язово, над самим озером Лох Ескалотт, де небо розпромінилося чарівною дугою веселки, плакучі верби красиво віддзеркалювалися від поверхні води, гладенької, наче люстро, птахи відновили спів, пахло мокрим листям. Усе тут зараз виглядало ідилічно.

Навіть відьмак, що лежав у калюжі крові перед Цірі, яка стояла над ним навколішках.

* * *

Ґеральт був непритомним і білим, наче вапно. Лежав нерухомо, але коли вони стали над ним, почав кашляти, хрипіти, плювати кров’ю. Почав тремтіти, трястися так, що Цірі не могла його втримати. Йеннефер присіла поруч. Трісс бачила, як тремтять її руки. Сама раптом відчула себе слабкою, наче дитина, в очах її потемнішало. Хтось підтримав її, не дав упасти. Упізнала Любистка.

— Це аніскільки не діє, — почула вона голос Цірі, від якого відгонило розпачем. — Твоя магія взагалі його не лікує, Йеннефер.

— Прибули ми… — Йеннефер ледь ворушила губами. — Прибули ми запізно.

— Твоя магія не діє, — повторила Цірі, наче її не почувши. — То чого вона варта, уся ця ваша магія?

«Ти права, Цірі, — подумала Трісс, відчуваючи, як щось стискає її горло. — Ми вміємо викликати град і не вміємо відганяти смерть. Хоча на перший погляд те друге є легшим».

— Ми послали по медика, — хрипко промовив ґном, що стояв поряд із Любистком. — Але щось його не видно…

— Запізно для медика, — сказала Трісс, сама дивуючись спокою у своєму голосі. — Він помирає.

Ґеральт затремтів знову, викашляв кров, напружився й став нерухомим. Любисток, що все ще підтримував Трісс, зітхнув із розпачем, ґном вилаявся. Йеннефер застогнала, обличчя її раптом змінилося, викривилося, зробилося бридким.

— Немає нічого більш жалюгідного, — різко сказала Цірі, — ніж чародійка, що плаче. Ти сама мене цього вчила. Але зараз це ти жалюгідна, насправді жалюгідна, Йеннефер. Ти й твоя магія, яка ні для чого не може мені придатися.

Йеннефер не відповіла. Обіруч тримала безвладну голову Ґеральта, що все з тих рук вислизала, ламким голосом повторювала закляття. По її долонях, по щоках і чолу відьмака танцювали сині іскорки та потріскували вогники. Трісс знала, скільки енергії коштує таке закляття. Знала також і те, що це закляття тут ні в чому не допоможе. Була вона більш ніж упевнена, що безсилі тут виявилися б навіть закляття цілительок, що спеціалізуються на цьому. Було запізно. Чари Йеннефер її лише вичерпували. Трісс навіть дивувалася, що чорноволоса чародійка так довго витримала.

Перестала дивуватися, бо Йеннефер замовкла на середині магічної формули й посунулася на бруківку поряд із відьмаком.

Один із ґномів знову вилаявся. Другий стояв із похиленою головою. Любисток, що все ще підтримував Трісс, шморгнув носом.

Раптом стало дуже холодно. Поверхня озера задимилася, наче казан відьом, його затягнули опари. Туман швидко зростав, клубочився над водою, хвилями викочувався на берег, сповиваючи все білим, густим молоком, у якому стихали всі звуки, гинули форми, розмивалися абриси.

— А я, — повільно промовила Цірі, усе ще стоячи навколішках на скривавленій бруківці, — колись відмовилася від своєї сили. Якби я не відмовилася, я б зараз його врятувала. Вилікувала б його, я про те знаю. Але запізно. Я відмовилася й зараз нічого не зможу зробити. А це наче я сама його вбила.

Тишу перервало спочатку голосне іржання Кельпі. Потім здушений крик Любистка.

Усі остовпіли.

* * *

З туману з’явився білий єдиноріг, біжучи легенько, вправно й беззвучно, гордовито несучи красиву голову. Саме в тому не було нічого незвичайного: усі знали легенди, а ті одностайні були щодо того, що єдинороги бігають легенько, вправно й безшелесно, а голови тримають гордовито, як вони й звикли. Якщо щось було дивним, то це те, що єдиноріг біг поверхнею озера, а вода під ним навіть не брижилася.

Любисток застогнав, цього разу здивовано. Трісс відчула, як охоплює її зворушення. Ейфорія.

Єдиноріг застукав копитами по камінню бульвару. Тряхнув головою. Заіржав протяжно й мелодійно.

— Іхуарраквакс, — промовила Цірі. — Я сподівалася, що ти прийдеш.

Єдиноріг підійшов ближче, знову заіржав, погрібся копитом, сильно вдарив ним об бруківку. Ріг, що стирчав із його опуклого чола, раптом запалав різким світлом, блиском, який на мить розігнав туман.

Цірі торкнулася рогу.

Трісс глухо скрикнула, побачивши, як розгоряються раптом молочним полум’ям очі в дівчинки, як усю її оточує на мить вогняний ореол. Цірі її не чула, не чула нікого. Однією рукою вона все ще трималася за ріг, другу спрямувала в бік нерухомого відьмака. З пальців її витекла стрічка мерехтливого й розжареного, наче лава, сяйва.

* * *

Ніхто не зумів би оцінити, скільки те тривало. Бо було воно нереальним.

Наче сон.

* * *

Єдиноріг, майже розпливаючись у тумані, що почав густішати, заіржав, ударив копитом, кілька разів махнув головою й рогом, наче вказував на щось. Трісс глянула. Під балдахіном вербового гілля, що нависало над озером, побачила на воді темну форму. То був човен.

Єдиноріг указав рогом іще раз. І почав швидко зникати в тумані.

— Кельпі, — сказала Цірі. — Іди з ним.

Кельпі зафоркала. Затрусила головою. Слухняно пішла за єдинорогом. Підкови ще мить дзвонили бруківкою. Потім той звук обірвався. Наче кобила злетіла, зникла, дематеріалізувалася.

Човен був біля самого берега, на хвилях: як туман розвіювався, Трісс уже бачила те докладно. Була це примітивно збита барка, незграбна й кострубата, наче велике свиняче корито.

— Допоможіть мені, — сказала Цірі. Голос мала впевнений і рішучий.

Спочатку ніхто не розумів, що дівчина має на увазі, на яку допомогу вона очікує. Першим уторопав Любисток. Може, тому, що знав ту легенду, бо читав колись одну з її поетизованих версій. Тож узяв на руки все ще непритомну Йеннефер. Здивувався, яка вона невеличка та легка. Заприсягнувся б, що хтось допомагає йому її нести. Присягнувся б, що відчуває біля свого плеча плече Кагіра. Кутиком ока зловив проблиск лляного волосся Мільви. Як укладав чародійку в човен, заприсягнувся б, що бачить руки Ангулеми, яка притримує борт.

Ґноми несли відьмака, допомагала їм Трісс, притримуючи йому голову. Ярпен Зігрін аж заблимав очима, бо на мить привиділися йому брати Дальберги. Золтан Хівай заприсягнувся б, що класти відьмака в човен допомагав Калеб Страттон. Трісс Мерігольд дала б голову на відсіч, що відчуває парфуми Літти Нейд, на прізвисько Корал. А на мить побачила серед клубів туману світлі жовто-зелені очі Коена з Каер