Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Він примовк, щоб зміст його слів дійшов до свідомості Калтуса Джорджа.

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

— Тихо, хлопці! Слухай, Джордже. Ми хочемо, щоб ти зрозумів усе як слід. Ті голодні люди — твої брати по крові. Хай з іншого племені, але все одно індіяни. І ти бачиш — білі віддають золото, пропонують собак, санки, сваряться за право бути погоничем. І тільки найкращих з-поміж нас обрано погоничами перших запрягів. Ти ж бачив — Гладкий Олсен мало бійки не зчинив, бо його не брали. Ти мусиш пишатися, що тебе всі вважають за першорядного погонича. Отож річ не в тім, скільки заплатять, а в тім, хто швидше.

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

— Порішити його! Розчерепити йому довбешку! Дьогтю й пір'я! — знялися вигуки в дикій заметні. Люди, ще хвилину тому сповнені чуйності й доброзичливості, не вжарт розлютувалися.

Калтус Джордж незворушно стояв посеред знавіснілого натовпу, а Смок, відштовхуючи найгарячіших, загорлав:

— Стійте! Хто тут порядкує?

А коли галас ущух, спокійно кинув:

— Несіть мотузку.

Калтус Джордж знизав плечима, й обличчя його скривилося в похмурій і недовірливій посмішці. Знає він цих білих. Скільки стежок з ними сходив, їв їхній хліб, грудинку й боби, тож хіба йому не знати. Білі додержують своїх законів, він знав це чудово. Вони завше карають того, хто порушив закон. Але він ніяких законів не порушував. Він знав їхні закони. І додержував їх. Він не вбив, не вкрав, не обшахрував. Закон білих не забороняє правити ціну й торгуватися. Всі білі завше правлять ціну й торгуються. І він так робить, бо в них цього й навчився. Та й те, що як він не гідний пити разом з ними, то не гідний і добродійністю бавитися разом з ними і взагалі брати участь в їхніх витребеньках.

Ні Смок, ані будь-хто інший з присутніх не здогадувався, які думки снуються в голові Калтуса Джорджа, чим пояснюється його поведінка. Так само спантеличені, вони були не спроможні зрозуміти його, як і він — їх. Для них він був просто себелюбна тварюка; для нього себелюбними тварюками були вони.

Коли принесли мотузку, розлючені Довгий Біл, Гладкий Олсен і гравець у кості квапливо й незграбно накинули індіянинові на шию зашморг і перекинули мотузку через бантину. За її другий кінець ухопилося чоловік десять, готові виконати вирок.

А Калтус Джордж не пручався. Він знав, що це чистісіньке ошуканство. Білі — мастаки обманювати. Недаремно покер їхня улюблена гра. Без обману білий не продасть, не купить і кроку не ступить. Атож, він не раз бачив, як білий мани напускає, очі замилює.

— Стривайте! — сказав Смок. — Зв'яжіть йому руки, щоб не пручався.

«І це теж ошуканство», — вирішив Калтус Джордж і покірно дався зв'язати руки за спиною.

— Ну, питаю тебе востаннє, Джордже, — сказав Смок. — Береш запряг чи ні?

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

Дивуючись із себе самого, що він на таке здатний, і одночас розлючений безмежним егоїзмом індіянина, Смок подав знак. І Калтус Джордж здивувався не менше, коли зашморг раптом здушив його й смикнув угору. Індіянинова незворушність де й поділася! На обличчі в нього промайнули, одне за одним, подив, жаль і біль.

Смок збентежено спостерігав. Його самого ніколи не вітали, і він почувався новачком у цій справі. Калтусове тіло судомно затіпалося, зв'язані за спиною руки силкувалися розірвати пута, з горла вихопилося бридке хрипіння. Нараз Смок підніс руку.

— Опустіть його! — наказав він.

Невдоволені, що так швидко завершено кару, люди при мотузці опустили Калтуса Джорджа на підлогу. Очі йому вирячилися, ноги підгиналися, він поточувався і все ще силкувався вивільнити руки. Смок здогадався і хутко просунув пальці під мотузку на шиї індіянина, щоб послабити зашморга. Калтус Джордж, нарешті, важко передихнув.

— То поведеш запряг чи ні? — спитав Смок.

Калтус Джордж не відповів, бо був надто заклопотаний: він дихав.

— Так, ми, білі, — свині, — заговорив Смок, сердитий на себе, що йому довелося грати таку роль. — Ми ладні душу продати за золото і таке інше. Але ж деколи ми про це забуваємо й діємо, не питаючи, скільки з того матимемо зиску. І тоді вже пильнуйся, Калтусе Джордже! А тепер нас цікавить лиш одне: поведеш ти той запряг?

Калтус Джордж розмірковував. Він не був боягуз. Але що, як це теж ошуканство, і, погодившись, він пошиється в дурні? А поки він міркував, Смок був, як на жару: невже цей упертюх і справді доможеться, щоб його повісили?

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

Смок підніс руку, даючи знак.

— Я поїду, — квапливо сказав Калтус Джордж, перше ніж мотузка зашморгнулася.

— … І коли ця рятувальна експедиція розшукала мене, — розповідав згодом Куций у шинку «Копальня Енні», — цей чортів Калтус Джордж примчав перший — випередив Смока аж на три години. А все-таки, зважте, Смок прийшов другий! Інша річ, що вони мало не спізнилися. Наколи Калтус Джордж вигулькнув з-за перевалу, кляті сиваші вже строщили мої мокасини, й рукавиці, й реміння, і піхви мого ножа, а дехто вже й на мене хижо позирав — я ж бо був гладкіший за них.

А Смок? Він був ледь живий. Щоправда, він ще покрутився трохи, допомагав готувати їжу для двохсот сердешних сивашів, та потім заснув. Підкидав сніг у відро на вогнищі і так навсидячки й захропів! Щоб я так живий був, коли не я сам, власними руками, запихав його в спальне хутро, бо він був, як колода. А зубочистки я таки виграв. Бо, виходить, недаремно Смок дав собакам тих шість рибин, га?

ПОМИЛКА ПРИРОДИ

І

— Стій! — крикнув Смок собакам і всім тілом наліг на жердину, зупиняючи санки.

— Яка тебе муха вкусила? — невдоволено спитав Куций. — Під цим снігом води вже немає.

— Знаю, — відказав Смок. — Але тут якась стежка відбігає праворуч. А я не чув, щоб хто-небудь зимував у цих околицях.

Щойно зупинившись, собаки попадали в сніг і почали вигризати кригу з-поміж пальців. П'ять хвилин тому ця крига була водою. Собаки попровалювалися крізь припорошену снігом тонку кригу, під якою була джерельна вода, що пробилася з берега й розлилася плесом над три-футовим крижаним панцером річки Нордбески.

— Я теж не чув, щоб хтось оселився у верхоріччі Нордбески, — сказав Куций, придивляючись до ледь помітних слідів попід