Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Смок розгорнув пухкий сніг рукавицями, придивився, подумав, розгорнув ще трохи й знову замислився.

— Ні, — нарешті сказав він упевнено. — Цією стежиною їздили туди й назад, але востаннє вгору струмком. Хто б вони не були, та тепер вони там, це певно. І вже кілька тижнів тут не проїздили. Цікаво, що їх тримає там так довго? Оце б я хотів знати.

— А я б хотів знати, де ми сьогодні ночуватимемо, — сказав Куций, понуро дивлячись на південний захід. Там, на виднокрузі, пополудневий присмерк швидко зникав, відступаючи перед полярною ніччю.

— Завернім-но вгору струмком, — запропонував Смок. — Хмизу там удосталь, отаборимось, коли схочемо.

— Отаборитися, звісно, можна будь-де, та як ми часто зупинятимемось, то подохнемо з голоду. Нам треба весь час їхати, і то кудись певно.

— Але на тому струмку щось та знайдеться, — не здавався Смок.

— Та ти глянь, скільки в нас харчів лишилося! Глянь, які собаки! — вигукнув Куций. — Глянь на… А втім, тебе ж однаково не відрадиш.

— Це нас і на день не затримає, — запевняв його Смок. — А відхилимося ми хіба на якусь милю.

— Через одну таку милю люди помирали, — відказав Куций і похмуро похитав головою. — Ну, гайда лиха шукати. Вставай, каліч бідолашна! Вставайте! Аду, Жвавий! Вставай!

Передовик послухався, і запряг стомлено наліг на посторонки, загрузаючи в пухкому снігу.

— Стій! — загорлав раптом Куций. — Доведеться пробивати стежку.

Смок витяг з санок плетені лижви, прив'язав їх до мокасинів і рушив уперед, утоптуючи сніг.

Це була тяжка робота. І собаки й люди багато днів живилися надголодь, і сили їхні вичерпувалися. Річище струмка, куди вони звернули, досить круто спадало до річки, і їм доводилося весь час братися вгору. Високі скелясті береги незабаром звузилися, і подорожні опинилися на дні тісної ущелини. Тривалий присмерк залишився поза кам'яними мурами, і в ущелині було майже поночі.

— Чиста тобі пастка, — озвався Куций. — Ну й місцинка! Наче нора. Таки халепи напитаємо.

Смок не відповів. З півгодини вони йшли мовчки, а потім Куций озвався знову.

— Ох, прочуває моє серце, — пробурмотів він. — Добре прочуває, і коли хоч знати, я скажу тобі, що саме.

— Кажи, — відмовив Смок.

— Віщує воно мені, що ми блукатимем у цьому пеклі хто зна як довго. І що чигає на нас халепа. І через неї ми застрянемо тут до нового пришестя, а то й довше.

— А про харчі воно тобі нічого не віщує? — абияк поцікавився Смок. — Бо до нового пришестя нам харчів не стане.

— Ні. Про харчі ані слова. Видно, з харчами викрутимося. Але я тобі ось що скажу, Смоку. Я ладен з'їсти будь-якого нашого собаку, крім Жвавого; На нього в мене рука не зніметься. Його я просто не зміг би зжерти.

— Та не хнюпся вже, — насмішкувато мовив Смок. — Моє прочуття щось інше мені каже. Що собак нам їсти не доведеться і що ми тут погладшаємо. Лиш не знати, на чому — на лосятині, оленині чи смажених перепілках.

Куций лише сердито пирхнув у відповідь, і з чверть години вони простували далі мовчки.

— А ось і початок отієї твоєї халепи, — сказав Смок, зупинившись і придивляючись до чогось, що лежало обіч стежки.

Куций відпустив жердину, підійшов до нього і теж втупився поглядом у людське тіло на снігу.

— Помер не з голоду, — сказав Смок.

— А глянь, які губи, — сказав Куций.

— Закацубнув на колоду, — сказав Смок. Він спробував піднести руку мертвяка, але разом з нею піднеслося зі снігу все тіло.

— Гепни його на землю, то в друзки розіб'ється, — зауважив Куций.

Наскрізь промерзлий труп лежав на боку. Його ще не припорошило снігом, — отже, лежав він тут недовго.

— Сніг падав востаннє три дні тому, — сказав Куций.

Смок кивнув головою, схилився над трупом, перевернув його на спину, і вони побачили, що в мертвяка прострелено скроню. Озирнувшись довкола, Смок помітив револьвер на снігу.

За сотню ярдів далі вони натрапили на другого мертвяка, що лежав долілиць на стежці.

— Дві речі цілком ясні, — сказав Смок. — Обидва вони добре вгодовані. Отже, не голодували. І золота вони не знайшли, інакше б не накладали на себе рук.

— Якщо взагалі вони накладали, — відказав Куций.

— А хто ж би це їм заподіяв? Тут тільки їхні сліди, і в обох опік від пороху. — Смок відтяг труп набік і носком мокасина підкинув револьвер, вдавлений тілом у сніг. — Ось чим він це зробив. Казав же я тобі, що ми тут щось знайдемо.

— І воно ще тільки початок. Нащо ж було цим двом недотепам порішити себе?

— От як це з'ясуємо, то й побачимо твою халепу до решти, — відказав Смок. — Ходім, бо вже зовсім ночіє.

Залягла суцільна темінь, коли Смокова лижва зачепила за мертве тіло, і він упав поперек санок, на яких лежав ще один труп. А коли Смок витрусив сніг з-під коміра й черкнув сірником, вони з Куцим побачили й третього небіжчика, загорнутого в укривало, — той лежав біля недокопаної могили. І перш ніж сірник загас, вони помітили ще кілька могил.

Куцого аж пересмикнуло.

— Бр-р-р. Табір Самовбивць! І всі такі ситі. Либонь, тут жодної живої душі не зосталося.

— Зосталося. Подивись он туди, — Смок показав на вогник, що мерехтів оддалеки. — А онде ще світиться… І ще. Ходім. Наддаймо.

Жоден труп не потрапляв їм більше під ноги, і за кілька хвилин добре вторована стежка привела їх до табору.

— Та тут ціле місто, — прошепотів Куций. — Зо два десятки хатин! І жодного собаки. Ну й химерія!

— А мені тепер усе ясно, — збуджено і теж пошепки відповів Смок. — Це люди Лори Сіблі. Пам'ятаєш? Минулої осені вони припливли вгору Юконом на «Порт Таунсенді». В Доусоні навіть не зупинялися. Видно, пароплав довіз їх аж до гирла струмка.

— Звісно, пам'ятаю. Вони мормони.

— Ні, вегетаріанці. — Смок усміхнувся в темряві. — Вони не їдять м'яса і не їздять на собаках.

— Та як не назви, — однаково. Всі вони якісь химороди. І на золоті схибнуті. А та Лора Сіблі наобіцяла привезти їх на таке місце, де вони враз поробляться мільйонерами.

— Так. Вона в них ясновидиця, в неї всякі такі видива бувають. А я гадав, що вони пішли вгору Норденсджолдом.

— Цить! Послухай-но!

В темряві Куций застережливо торкнувся рукою Смокових грудей, і обидва прислухалися до глибокого протяглого стогону з однієї хатини. Перше, ніж він урвався, його