Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Бр-р-р, — здригнувся Куций. — Поза шкірою бере. Ходім глянемо, що там у них за пригода.

Смок постукав у двері освітленої хатини, і голос, що тільки-но був стогнав, вимовив: «Увійдіть». Смок увійшов перший, Куций за ним. Це була звичайна рублена хатина, де стіни було зашпакльовано мохом, а долівку посипано тирсою і стружками. Гасова лампа тьмяно освітлювала чотири лежанки, на трьох із них лежали чоловіки; переставши стогнати, вони втупилися в Смока й Куцого.

— Що з вами? — запитав Смок в одного з них; навіть під укривалами видно було, що це дуже плечистий чолов'яга, хоч очі йому затуманила мука, а щоки були запалі. — Віспа, чи що?

У відповідь чоловік показав на свій рот, насилу розтулив почорнілі, запухлі губи, — і Смок мимоволі одсахнувся.

— Цинга, — промурмотів Смок до Куцого, і хворий кивнув головою на підтвердження діагнозу.

— Харчі у вас є? — спитав Куций.

— Та є, — озвався інший хворий. — Беріть, скільки вам треба. Харчів повно. В хатині навпроти нікого немає. Там поряд і комірчина. Беріть собі.

В усіх хатинах, що вони обійшли того вечора, діялося те саме. Цинга охопила весь табір. Серед таборян було з десятеро жінок, хоч двоє подорожніх побачили не всіх їх. Спершу прибуло сюди дев'яносто три душі. Але десятеро вже померли, а двоє нещодавно зникли. Смок розповів, що вони з Куцим знайшли цих двох на стежці, зовсім недалеко звідси, і висловив подив, що ніхто з табору не пішов їх шукати. Найбільше його й Куцого вражала безпорадність цих людей. Їхні хатини були брудні й засмічені, на абияк збитих столах гайном стояв немитий посуд. У кожній хатині було своє лихо, доля сусідів нікого не обходила, і вони вже навіть не дбали про те, щоб бодай померлих ховати.

— Аж очам не віриться, — признався Смок Куцому. — Я бачив і ледарів, і нероб, але такого великого збіговиська їх зроду мені не траплялося! Ти чув, що вони кажуть? їм до всього байдуже. Ладен закластися, що вони й не вмиваються. Не дивно, що в них цинга.

— Але як може бути цинга у вегетаріанців? — відказав Куций, — Завше кажуть, що цинга чіпляється до тих, хто їсть солонину. А вони ж м'яса й у рот не беруть — ні солоного, ні свіжого, ні сирого, ні смаженого, аніякого.

Смок похитав головою.

— Знаю. Цингу лікують городиною, і всякі ліки тут безпорадні. Єдине — це городина, надто картопля. Але теорія теорією, а факт той, що ці травоїдні геть усі хворі на цингу.

— Хіба що вона заразна?

— Ні, щодо цього лікарі певні. Цинга мікробами не передається. Заразитися нею не можна. Вона сама виникає в тілі. Через зіпсуття крові, чи що. Тобто, річ не в тому, що вони щось прихопили, а в тому, що їм чогось бракує. На цингу захворюють, коли крові бракує якихось речовин, і ті речовини порошками й мікстурами не відновиш, а тільки городиною.

— Але ж ці диваки тільки зелень і їдять, — заперечив Куций. — І зелені в них — хоч завалися. Ні, тут щось не так, Смоку. Це ти розводиш теорію, але факти з нею не в'яжуться. Цинга — заразна, тож вони й прихопили її і тепер мучаться. І ми з тобою заразимося, якщо застрянемо в цій дірі. Бр-р! Я вже чую, як ті кузьки заповзають у мене.

Смок тільки осміхнувся і постукав у двері ще однієї хатини.

— Певно, й тут те саме, — сказав він. — Зайдім. Треба таки вияснити, що до чого.

— Чого вам треба? — спитав різкий жіночий голос.

— Побачитися з вами, — відповів Смок.

— А хто ви такі?

— Лікарі з Доусона, — бовкнув Куций, і Смок одразу ж нагородив його за легковажність штурханом під ребра.

— Ніякі лікарі нам не потрібні, — відказала жінка голосом, що аж уривався з болю й злості. — Йдіть собі звідси. На добраніч. Ми в лікарів не віримо.

Смок потягнув за клямку, штовхнув двері і, ввійшовши, підкрутив гніт гасової лампи, щоб стало видніше. Четверо жінок на чотирьох лежанках перестали стогнати й зойкати і втупилися очима в непроханих гостей. Двоє були молоді, з виснаженими обличчями, третя — старша й дуже гладка, а четверта, яку Смок одразу впізнав з голосу, — така була худа й кощава, що він зроду такої худорби не бачив. Смок скоро зрозумів, що це й є Лора Сіблі, ота сама провісниця, професійна пророчиця, яка організувала в Лос-Анджелесі вегетаріанців і привела їх до цього табору смерті на Нордбесці. Розмова вийшла аж ніяк не дружня. Лора Сіблі в лікарів не вірила. І на додачу до всіх своїх знегод майже зневірилася в собі самій.

— Чому ви не послали по допомогу? — спитав Смок, коли вона зупинилася перевести подих. — Адже на Стюарті в селище, а за два-три тижні можна й до Доусона дістатися.

— А чом Еймос Вентворт не пішов? — вигукнула вона з мало не істеричною злістю.

— Я з цим добродієм не знайомий, — відказав Смок. — А що він тут робить?

— Нічого. Але він єдиний з-поміж нас не захворів на цингу. І знаєте, чому не захворів? Я можу вам сказати. Ні, не скажу. — Вона так щільно стулила тонкі губи, що Смокові здалося, ніби крізь напнуту шкіру на її щелепах проглядають зуби аж до коренів. — Та й навіщо нам було посилати? Я ж знаю. Я не дурна. В наших комірчинах повно всіляких фруктових соків та консервованої городини. Супроти цинги ми озброєні, як жоден інший табір на Алясці. Городина, садовина, горіхи — все, що тільки можна наготувати в запас, воно в нас є, і предостатком.

— Ну, що ти на це, Смоку? — переможно вигукнув Куций. — Це вже тобі факт, а не теорія. Кажеш, городина лікує. От же тобі городина, а де ж лікування?

— Це таки річ незрозуміла, — визнав Смок. — Іншого такого селища на Алясці й справді нема. Я бачив хворих на цингу — вряди-годи траплялося таке, — але щоб цілий табір заслаб, та ще й так тяжко, — бачу вперше. Все-таки тут щось не те, Куций. Ми повинні зробити для них, що можемо, але спершу треба подбати про ночівлю й про собак. Ми навідаємося до вас завтра вранці, м-м… місіс Сіблі.

— Міс Сіблі, — обурилася вона. — І послухайте, юначе, якщо ви поткнетеся сюди з вашими ідіотськими ліками, я почастую вас добрячим набоєм.

— Не провісниця, а справжня тобі відьма, — сміючись, сказав