Читати книгу - "У череві дракона"

— Бабусенько! — крикнула до неї радісно. — А я вже гусей перелічити можу. Ген пливають, бачите?..

Але бабуся відвернулась, огірки в пелену кидає, ніби й голосу мого не чує. А Марійка — вона теж була тут — скривилася гірко та й каже:

— На кого ти схожа? Сова банькаста. Зніми оті голоблі, не сміши людей.

На Марійку вже хлопці задивлялися, то, може, й щирі її слова були — знала, що окуляри не прикрасять мого дівування. А бабусю, видно, зачепило те, що батьків брат короткозорість мою помітив.

Гайнула я від них, навіть образи не відчула, бо далечінь мене чарувала, дуби та верби до себе кликали, маки та волошки назустріч бігли. І тільки мати по-справжньому зраділа, коли я в корівник до неї заглянула. Довго мене не відпускала, все допитувалась:

— А триніг отой бачиш?..

За корівником на пагорбі тригонометрична вишка стояла, раніше я її не бачила. Тепер не тільки вишку було видно, довкола неї каміння навезене, а далі починався ліс, там стриножені коні паслися. Все це я переказувала матері, а на її обличчі зморшки глибшали, бо сміятися їй хотілося. Не сміялася вона майже ніколи, не до сміху було, тяжка доля їй випала.

— А діда Максима?..

По той бік річки хтось косу гострив: «шарк-шарк» мантачкою, під брилем обличчя не видно.

— Ні, не бачу, — винувато відказала матері.

Страшно мені стало, ніби із чарівної казки в гірку буденність повернулася, де знову дубець на мене чатував, а світ вузенький був, наче гарман у дядька Микити. На той гарман ми з Марійкою через тин лазили.

— Невже не бачиш? Тож він сіно косить.

— Він?.. Тоді бачу! — з полегшенням вигукнула я, щокою тручись об шорстку долоню материнську, що пахла молоком і коров’ячими кізяками.

Дядько Сашко веде телицю на налигачі, мати поруч нього по моріжку росяному ступає, а ми з Марійкою відстали трохи, своє обговорюємо. Я навіть окуляри сховала, щоб її не сердити.

— Щаслива ти, — сумно говорить Марійка. — Київ побачиш… Там, кажуть, Золоті ворота є.

— А хіба дядько Сашко в Києві живе?

— Недалеко, як від нас до Вінниці. Помідори на базар возить.

Вже не возить, — кажу я, бо від матері знаю, що дядько власне городництво занедбав, усе вміння на колгоспну землю переніс. Тепер помідорами інші торгують, а дядько тільки навчає, як їх треба вирощувати. Бо мати каже: так, як у нього, ніде на Вкраїні помідори не родять, через те його Болгарином звуть. Це по-вуличному, а прізвище в нього таке ж, як і в мене, — Кривулька.

— Я в гості приїду, — обіцяє Марійка. — Сьомий закінчу і приїду.

Вона лише на рік від мене старша, до сьомого класу перейшла, а я до шостого.

Мати відстала трохи, бере мене за руку, до дядька Сашка підводить і строго наказує:

— Дивись, дочко, тітки Параски слухайся. Може, й поскубе трохи, то дуже до серця не бери. За одного битого двох небитих дають. І не жди, доки тобі роботу покажуть, — сама шукай.

А дядько, бачу, в бороду посміхається:

— Як не скубти, то й не виросте.

Далеко за селом, біля мосту дерев’яного, попрощалася мати з нами. Поплакала трохи, навіть Марійка сльозу зронила, а я тільки дивувалася: чого б це плакати, хіба ж не побачимося більше?..

Пішли ми з дядьком через міст. Підводи нас обминають, балками торохтять під колесами, візники батогами хльоскають. Коли зупинилися біля млина, озирнулась я на той берег, а він мерехтить перед очима, тільки половину моста бачу. Тоді згадала про окуляри, зодягнула хутенько та вже й не знімала їх ніколи — хіба що перед сном.

Побачила матір і Марійку, вони ще довго стояли на березі, аж доки ми за млин не повернули. І відчула я, що річка оця, Буг наш рідний, межею лягла поміж гірким дитинством моїм і тим життям, яке починалося десь отут, біля млина, звідки біжать невідомі шляхи по всій Україні.

Вибрав дядько той шлях, по якому більше возів торохтіло. Сонце ще тільки сходило, цілий день попереду, а пилюка на дорозі вже тепла, ноги пригріває, лоскітно від неї. І на душі якось лоскітно, мовби там, у грудях моїх, теж сонце сходило.

Опівдні обирали перелісок якийсь, де сонце не так пекло, сідали перепочити. Дядько діставав із торби хліб та сало, чистив цибулю, розрізав огірки, насікав їх ножем і посипав сіллю. Ночували на сінокосах, а якщо хмари заходили, просилися до якогось двору. Ніхто нам не відмовляв, навіть вечеряти кликали. Стільки тепла було на землі та в очах людських, що темна піч ота, де я побита лежала, почала здаватися мені чимось потойбічним, наче вона не на землі стояла, а десь у лихому підземеллі, яке пеклом здавалося. Ніхто не дивувався моїм окулярам, я почала про них забувати, просто світ інакше бачила.

Трапилося нам заночувати в одному селі, де років зо два тому вимерло від голоду понад вісімсот душ. Майже ціле село. Ще й досі тут було чимало хат порожніх — заходь, живи. Та це тільки сказати можна, а жити в такій хаті…

Ми заночували в якоїсь бабусі, що