Читати книгу - "Піти й не повернутися"

встигли як слід нагорюватися за її славних, може, найкращих у загоні хлопців, як загін, зав'язавши бій із гарнізоном на станції, потрапив несподівано під артилерійський обстріл німців, зазнав великих втрат. Лише вбитими в цьому бою виявилося стільки, скільки їх не було за всю весну і літо в усіх операціях разом узятих. Хлопці просто занепали духом, хоч і без того настрій у загоні був не кращий. У них не було приймача і ніякого зв'язку з Москвою, але з різних джерел і чуток, випадкових німецьких газет і зведень Радінформбюро, які іноді передавали із загону імені Ворошилова, в основному знали про те, що відбувається на півдні країни.

Якось пізнім осіннім ранком, змінившись із нічного чергування, Голубін трохи задрімав у курені й прокинувся від тихої розмови двох партизанів. Він одразу впізнав голос Ковша, колишнього міліціонера з Вілейки, і того майора, який вимагав для себе командирської посади. Раніше за інших повернувшись із кухні, вони вкладали в речові мішки свої казанки і розмовляли про Сталінград.

— Усе пре й пре? Коли ж цьому кінець буде? — бідкався Ковш, стоячи на колінах біля свого місця. — Коли він спиниться?

— Чого тепер йому спинятися? — сказав із далекого кутка майор, не молодого вже віку, з одвислим животом чоловік, як виявилося потім — колишній начфін якоїсь розбитої піхотної частини. — Тепер йому треба Сталінград узяти, щоб перерізати Волгу. Щоб бакинську нафту перекрити.

— А хіба Баку на Волзі? — запитав Ковш.

— Не на Волзі — на Каспії. Але шлях звідти тільки один — по Волзі. Ану, глянь сюди…

Вони замовкли, зашурхотіли папером, напевно, щось розглядаючи на ньому. В географії Голубін розбирався не дуже і погано уявляв собі теперішній район бойових дій на Півдні. Збагнувши, що в майора карта, він підняв голову і скинув із себе кожушок.

— Ось, бачиш? — водив по карті пальцем майор. Це була маленька, видрана із шкільного підручника карта європейської частини Союзу, і вони почали роздивлятися її — визначати лінію фронту.

Голубін побачив розташування міст і здивувався. Справді, він навіть не міг уявити собі, що Сталінград так далеко в Росії, що Волга аж за Москвою, що Кавказ на кордоні з Туреччиною, а Баку ще далі — коло самого кордону з Іраном. Здуріти можна, як далеко зайшли німці!

Кілька днів після того він ходив, як очманілий, — щось робив, розмовляв чи мовчав, а з його голови не йшло тривожне до болю питання: як Сталінград? Зрештою, він уже знав, що доля цього міста вирішена, що рано чи пізно його візьмуть німці, як вони взяли Мінськ, Київ, Харків і багато інших великих і малих міст, і війна на тому закінчиться.

Це було страшно, неймовірно, та мабуть, інакше повернути уже не можна.

Тоді чого вони тут, у цьому лісі? Що їм тут робити? І що їх чекає в ближчому майбутньому?

Проте як він не думав, не міркував і не бився в пошуках розумного виходу, ніякого виходу знайти не міг. Щоправда, Сталінград начебто тримається. Але скільки він може протриматися? Все це тривожило і гнітило щодня, душа скніла в тривожній самоті на завданнях, у наметі, всі холодні дні й ночі цієї пізньої дощової осені.

А тут ще повністю й безслідно зникла група Кубелкіна, залишивши в загоні ряд загадок, які ніхто не міг відгадати. Антон не питався в Зоськи, але догадувався, що та йшла тепер саме на пошуки слідів цієї групи.

Погані були справи на фронті, розладналися вони і в загоні за нового командира, недавнього голову колгоспу Шевчука, погані передчуття охоплювали партизана Голубіна. А Зоська під час рідких зустрічей із ним лишалася такою ж — усміхненою, звабливою, ніби щось обіцяла й обманювала одночасно. Така вона завжди була на кухні, така й сьогодні вранці перед походом за Щару, де вже загинув не один партизан з їхнього загону. А Зоська… Наче здогадувалася, що чекає на неї по той бік річки?..

Під час тієї коротенької зустрічі біля штабної землянки щось в Антоновій душі зрушилося, і так глибоко й невиправно, що, здається, водночас перевернуло його життя…

4

Серед ночі Зоська прокинулася, так-сяк угрівшись у сіні за теплою чоловічою спиною, котра відразу нагадала їй про все, що з нею сталося. Щоб не порушити мирне дихання Антона, вона кінчиками пальців доторкнулася до його крутого плеча й усміхнулася сама собі в темряві. Це ж треба! Вирушала одна, потерпала, боялася різних привидів у болоті й не думала тут зустріти того самого, хто, здається, уже запалив у ній маленьку іскринку дівочої цікавості до себе. Чомусь їй дуже сподобалося несподіване його зізнання, що він затривожився за неї, коли довідався, що вона йде на завдання. Все-таки приємно, коли за тебе хтось тривожиться, переживає і навіть готовий допомогти. Тут, напевно, уже не просто товариськість і не дружба навіть, мабуть, щось більше. Може, навіть кохання… Однак він славний, цей Антон Голубін, а Зоська перестала вже й думати про нього, клопоти з цим завданням потіснили всі інші думки, й вона готова була погодитися з тим, що більше його не побачить. А він ось з'явився в тяжку для неї хвилину і приніс із собою радість.

Пригадавши тепер його несміливу спробу зблизитися і грубу відсіч йому, Зоська зніяковіла. Усе ж не слід було, мабуть, так різко, він же з добром і ласкою, а вона… Але як вона могла тут повестися? Зоська потім шкодувала, однак у той вирішальний момент була незламна, жорстока і навіть брутальна — тільки це й допомагало їй захистити себе від чоловічих домагань.

Що й казати, не легко було дівчині