Читати книгу - "Тепло його долонь"

Навіщо маленькій людині велике серце?

На перший погляд, у кімнаті було досить порожньо. У нічній темряві мерехтів вогонь штучного каміну. На стінах гуляли тіні — дивні створіння і химерні постаті: були тут і орли, що насолоджувалися свободою в передгрозовому небі, шаленів тут і Зевс — він люто вимахував скіпетром, ніби погрожуючи невдячним людям, — вели тут свій танок і незбагненні мавки, мовби запрошуючи до лісового царства — сповненого роздумів, спокою та дозвілля. Придивившись, можна було зрозуміти, що на стіні не лишалося жодного клаптика вільного місця: вона перетворилася на суцільне мереживо з постерів оголених чоловіків, світлин, вирізаних із радянських газет, репродукцій картин Клода Моне та вирізок із журналів. Апофеозом був веселковий стяг, який охоплював значну частину стіни. Саму ж кімнату було обставлено звичайними сучасними меблями: ліжко, робочий стіл, кілька стільців і шафа. Єдине, що не пасувало, містилося посередині: стіл і два крісла. Навіть останній неук збагнув би, що то були речі старовинні та, без сумніву, ручної роботи. Червоне дерево чудово контрастувало зі справжньою позолотою. Крісла гармонували зі столом, а груба чорна шкіра додавала їм моторошності, на диво манливої.

Одне з крісел було зайняте… У ньому незворушно сидів, пильно вдивляючись у вікно, хлопець. У його очах мерехтіли сніжинки — і складалося враження, що юнак стримує себе, тільки б не заплакати. Плечі хлопця прикривав плед із візерунками пісочних відтінків: верблюди та піраміди в Гізі; плед ніби нагадував про літній відпочинок і тепло південного сонця, яке дивним чином опинилось у цій суворій зимній країні. На колінах у хлопця дрімав Распутін — пухнастий сліпучо-білий страшенно ледачий кіт. Клопоту від Распутіна було більше, ніж користі. І лише взимку мурко ставав у пригоді — своїм теплом він міг зігріти будь-кого і був чудовим доповненням до чашки кави, теплої ковдри та збірки маленьких безглуздих віршів.

Зима цього року, як не дивно, почалася вчасно. Люди ще пам’ятали пожовклі дерева й дощі понурого листопаду, а вже з початком грудня все місто вкрилося невагомою периною снігу. Вулиці та сквери наповнила невгамовна дітвора, що кинулася до зимових розваг. Молодь не лишила без уваги озеро, і вже дуже скоро лід нещадно пошматували гострі ковзани. Бабці та дідусі не товклися біля будинків, не грали в шахи — замість цього вони втішалися запашною кавою та міцним глінтвейном на давно забутих побаченнях у затишних кав’ярнях. І лише ввечері на поверхню спливали віра в казку та сподівання на сюрпризи зими. Темними вулицями, яким бракувало тьмяного освітлення ліхтарів, блукало Чекання, зустрічалися Доля з Коханням, відпочивало Натхнення — і всюди панувала Самота.

Третій день снігопад застилав місто. З усіх радіоприймачів лунали заклики про колективне прибирання снігу, попередження про наслідки нічних прогулянок та про подовження вихідних до невизначеного часу. Дітлахи раювали, а влада безсило лютувала — настав час домашніх посиденьок і гостинних візитів. Невеличкими компаніями люди збирались у теплих домівках, щоб насолодитися імбирним чаєм або терпкою кавою, скуштувати смачних тістечок і згаяти час за душевною бесідою.

Тільки не Остап. У його голові шибало безліч думок, яким він намагався дати раду. За плечима — місяць інертного життя, повного роздумів, вагань і розрахунків. Ні на що й ні на кого він не звертав уваги. Лише міркував. І тільки сьогодні, здається, визріло рішення — міцне, непорушне, загартоване розумінням необхідності. На столі лежав клаптик паперу, до якого тепер був прикутий погляд юнака, — клаптик, від якого він не відводив очей. У погляді читалася невимовна туга за нездійсненним. А в непорушності хлопця відчувалось очікування. Здавалося, що Остап просидить так вічність. Першим підвів голову Распутін — він заворушив вухами й пильно задивився в темряву коридору. Остап зрозумів, що хтось товчеться біля дверей, не наважуючись натиснути кнопку дзвінка. Та ось почулася мелодія, кіт м’яко зістрибнув на підлогу і разом з Остапом попрямував до дверей.

— Ну й погода на вулиці! Бррр… Правильно робиш, що не потикаєшся зі своєї будки, — залунало з самого порогу.

— І я радий тебе бачити, Ромцю, — посміхнувся Остап, поцілувавши друга у давно неголену щоку. — Невже там справді так зимно?

— Зимно? Та не те слово! Я вже хотів був вертати додому, але обіцяний прийом у компанії ліпшого друга та «пана Бурбона» примушував іти далі. То що за серйозна розмова у тебе? — запитав Роман, на ходу скидаючи пальто та наскрізь промоклі черевики.

— Мо’ не з порогу? — несподівано знітився Остап. — Справа ж делікатна, а до того маємо і про дурнички потеревенити. Сподіваюся, ти не проти?

— Та мені взагалі пофігу! Дай тільки відігрітися! Кухня ж на місці? — невдало пожартував друг. — Мій, до речі, вже спить, сердега цілісінький день сніг розгрібав на дачі, а завтра йому на роботу зранку. А ще ж ми готуємося до річниці — за тиждень маємо свято, — очі юнака загорілися радістю. — Ти ж прийдеш?

— Звісно, — легко збрехав Остап.

Увімкнувши світло на кухні та заваривши каву, друзі вмостилися зручніше біля вікна, приглядаючись до хуртовини, що не вщухала.

— Ти чув, що Олег покинув свого «купідона»? — зненацька спитав Рома.

— Отакої! Що ж трапилося?

— Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття — потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, — хлопець важко зітхнув.

— Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! — зирнув здивовано Остап.

— Не знаю… Олег вирішив, що його мають за виродка всі, кому не ліньки, і що в цьому винен Назарко. Сердега вчора всі сльози в нас вдома вилив. А чим утішити? — міркував Роман. — Та й зустрічалися вони