Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

Ці люди такі жорстокі через потребу усувати свідків, бо вони вбивають тільки для того, щоб позбутись доказів (це один із мотивів для оборонців скасування смертної кари), ці велетні спритності і моторності, у яких рухи руки, меткість погляду, всі почуття розвинені, як у дикунів, стають героями злочинства тільки на арені своїх подвигів. Коли злочин здійснено, для них починаються не тільки труднощі — бо вони так само спантеличені потребою сховати здобуте крадіжкою, як раніше були пригнічені злиднями, — вони ще й знесилені, немов породілля після пологів. Страшенно енергійні в своїх намірах, після удачі вони стають, немов діти. Коротше кажучи, це природа диких звірів, яких легко вбити, коли вони ситі. В тюрмі ці дивні люди бувають людьми через потайність і прикидання і піддаються тільки в останню хвилину, коли їх розтрощили, зморили довгим ув’язненням.

Тепер зрозуміло, яким чином троє каторжників, замість губити свого “мазу”, задумали врятувати його; вони милувались ним, підозрюючи, що він володів вкраденими сімомастами п’ятдесятьма тисячами франків, бо бачили його спокійним за замками Консьєржері і вірили, що він здатний допомогти їм.

Залишивши лжеіспанця, пан Го повернувся крізь приймальню до своєї канцелярії і пішов по Бібі-Люпена, який протягом двадцяти хвилин з того часу, коли Жак Коллен вийшов з камери, спостерігав усе крізь вічко, притулившись до одного з вікон, що виходили в дворик.

— Ніхто з них не впізнав його, — сказав пан Го, — і Наполітас, що стежить за всіма ними, нічого не чув. Бідолашний священик, такий пригнічений цієї ночі, не сказав ні слова, яке дозволило б гадати, що його сутана ховає Жака Коллена.

— Це доводить, що він добре знає тюрми, — відповів начальник таємної поліції.

Наполітас, секретар Бібі-Люпена, невідомий нікому з ув’язнених на цей час у Консьєржері, грав там роль синка з доброї родини, обвинуваченого у фальшуванні.

— Зрештою він просить дозволу сповідати засудженого до страти, — провадив начальник.

— Ось наш останній шанс! — скрикнув Бібі-Люпен. — Я й не подумав про це. Теодор Кальві, той корсиканець, був товаришем по кайданах цього Жака Коллена: Жак Коллен робив йому на “леваді” чудові “конопатки”.

Каторжники роблять собі щось на зразок затичок, засуваючи їх між залізним кільцем і тілом, щоб зменшити тиск “ручки” на щиколотку і на кісточку. Ці затички, зроблені з клоччя й тряпок, звуться на каторзі “конопатками”.

— Хто вартує біля засудженого? — спитав Бібі-Люпен у пана Го.

— Керла — Віроль.

— Добре, я “переодягнусь” на жандарма і буду там; я почую їх. Відповідаю за все.

— А ви не боїтесь, що коли це Жак Коллен, то він вас впізнає й задушить? — спитав начальник Консьєржері Бібі-Люпена.

— Як жандарм, я буду при шаблі, — відповів начальник, — зрештою, коли це Жак Коллен, то він нічого не зробить такого, щоб “запакуватись для пасажу”, а якщо це священик, то я в безпеці.

. — Нема чого гаяти часу, — сказав тоді пан Го. — Зараз пів на дев’яту, батько Сотлу тільки що прочитав відмову в касації, пан Сансон у залі чекає наказу прокурора.

— Так, на сьогодні викликані “вдовині гусари” (“вдова” — друге жахливе ім’я гільйотини), — відповів Бібі-Люпен. — А втім, я розумію, що генеральний прокурор вагається, бо цей хлопець весь час стверджував, що він невинний і, на мою думку, проти нього не було переконливих доказів.

— Це справжній корсиканець, — провадив пан Го, — він не сказав ні слова, встояв проти всього.

В останніх словах начальника Консьєржері до начальника таємної поліції була похмура історія засуджених до страти. Людина, яку правосуддя викреслило з числа живих, належить прокуратурі. Прокуратура має найвищу владу, вона не залежить ні від кого і ні від чого, крім свого сумління. Тюрма належить прокуратурі, вона тут — повновладна господарка. Поезія привласнила цей соціальний сюжет, що може надзвичайно вражати уяву, — “засуджений до страти”. Поезія була висока; проза не має інших джерел крім реальності, але реальність, така, як вона є, досить жахлива, щоб змагатися з ліризмом. Життя засудженого до страти, що не визнав своїх злочинів і не викрив співучасників, сповнене жахливих мук. Тут не йдеться ні про іспанські чоботи, що розтрощують ноги, ні про воду, вливану в шлунок, ні про розтягання членів за допомогою страшних машин, а про тортури підступні і, так би мовити, негативні. Прокуратура залишає засудженого на самоті, він перебуває в темряві і тиші, з “псирою”, якого він мусить стерегтись.

Багатолюбна сучасна філантропія вважає, що вона розгадала жорстокі муки ізоляції, але вона помиляється. З часу скасування тортур прокуратура, бажаючи, цілком природно, заспокоїти сумління присяжних, вже й без того занадто чутливе, вгадала, які жахливі, супроти докорів совісті, засоби дає правосуддю самотність. Самотність — це порожнеча, а душевна природа боїться її так само, як і фізична. В самотності може жити тільки геній, що сповнює її своїми думками, породженими духовним світом, або споглядач божественних творінь, бо для нього вона освітлюється небесним сяйвом, оживлюється божим подихом і голосом. Крім цих людей, таких близьких до раю, для всіх самотність — та ж сама мука, — не фізична, а моральна. Між самотністю і мукою така сама різниця, як між нервовою і хірургічною хворобою. Це — страждання, помножене на нескінченність. Тіло стикається з нескінченністю через нервову систему, а дух пробирається в нескінченність за допомогою думки. Тому в літописах паризької прокуратури таких злочинців, що не зізнались, не важко перелічити.

Це зловісне становище, що набуває величезних розмірів у деяких випадках, наприклад, у політиці, коли йдеться про династію або державу, ще матиме місце в “Людській комедії”. Тут досить буде описати кам’яну коробку, де в добу реставрації паризька прокуратура тримала засудженого до страти; це дасть уявлення про жахливі останні дні засудженого.

Перед липневою революцією в Консьєржері була (і досі є) — “камера засудженого до страти”. Ця камера прилягає до канцелярії і відокремлена від неї дуже товстим муром на сім-вісім футів завтовшки, що підтримує частину величезної “зали загублених кроків”. Входять туди першими дверима з довгого темного коридору, в якому губиться зір, коли