Читати книгу - "Танок драконів"

— Недовго. Просто подихати хочу.

Джон пішов у ніч. Небо було всіяне зорями, а вздовж Стіни літав вітер. Навіть місяць видавався холодним: увесь його лик укрився сиротами. Перший же порив вітру пронизав усі шари вовни й дубленої шкіри, й у Джона зацокотіли зуби. Він прямував через двір, у зуби вітру. Плащ на плечах гучно виляскував. Позаду біг Привид. «Куди я йду? Що я роблю?» Чорний замок стояв німий і непорушний, у всіх залах і вежах було темно. «Мій престол,— подумав Джон Сноу.— Мої палати, моя домівка, моє царство. Руїни».

В тіні Стіни деривовк торкнувся його пальців. На мить ніч ожила тисячею запахів, і Джон Сноу почув хрускіт крижаної шкуринки на латці старого снігу. Зненацька він відчув, що позаду хтось є. Хтось, хто пахне теплом, як літня днина.

Обернувшись, він побачив перед собою Ігритту.

Вона стояла під обгорілими мурами Вежі лорда-командувача, прихована темрявою і спогадами. Місяць осявав її коси — руді коси, поціловані вогнем. Коли Джон це побачив, у нього серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Ігритто,— покликав він.

— Лорде Сноу.

Голос, який озвався, належав Мелісандрі.

Від подиву Джон аж відсахнувся.

— Леді Мелісандро! — він на крок відступив.— Я вас із деким переплутав.

«Уночі всі плащі сірі». Але у неї плащ зненацька виявився червоним. Джон не розумів, як міг переплутати її з Ігриттою. Вона ж бо вища, тонша, старша, хоч місячне світло і змило з її обличчя роки. Пара піднімалася з її ніздрів і з голих білих долонь.

— Ви собі пальці відморозите,— застеріг її Джон.

— Якщо на те буде воля Р’глора. Сили ночі не торкнуться того, у кого серце горить священним божим вогнем.

— Не серце ваше мене хвилює, а ваші руки.

— Головне — це серце. Не впадайте у відчай, лорде Сноу. Відчай — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Сестра ще не втрачена для вас.

— Нема в мене сестри.

Ці слова різали по живому, як ножі. «Що можеш ти знати про моє серце, жрице? Що можеш знати про мою сестру?»

Мелісандра, здалося, була здивована.

— Як її звати — оту меншу сестричку, якої у вас немає?

— Арія,— хрипко озвався Джон.— Насправді вона мені сестра тільки наполовину...

— ...бо ви — байстрюк. Я не забула. Я бачила вашу сестру в моєму полум’ї: вона втікає від нав’язаного їй шлюбу. Іде сюди, до вас. Сіра дівчинка на загнаному коні — я бачила це ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться,— сказала Мелісандра і перевела погляд на Привида.— Можна мені торкнутися вашого... вовка?

На думку про це Джон відчув неспокій.

— Ліпше не треба.

— Він мене не скривдить. Ви кличете його Привидом, так?

— Так, але...

— Привиде! — проспівала Мелісандра.

Деривовк підбіг до неї. Сторожко обійшов її по колу, принюхуючись. Коли ж вона простягнула руку, він понюхав і її, а тоді тицьнувся носом у пальці.

Джон видихнув, і з рота вилетіла біла хмарка.

— Він не завжди ставиться до чужинців так...

— ...тепло? Тепло тягнеться до тепла, Джоне Сноу.

Очі жінки світилися в темряві, немов дві червоні зірки. На шиї поблискував рубін — третє око, яскравіше за два інші. Джон частенько бачив, як у Привида так само горять червоним очі, коли на них під певним кутом падає світло.

— Привиде,— покликав він.— До мене.

Деривовк глянув на нього, як на чужого.

Джон, не вірячи власним очам, нахмурився.

— Це... дивно.

— Гадаєте? — Мелісандра, опустившись навколішки, почухала Привида за вухом.— Ваша Стіна — це дивне місце, але тут є сила, якщо вміти нею користуватися. Сила у вас, у цьому звірі. Ви їй опираєтеся — і даремно. Прийміть її. Користуйтеся нею.

«Я не вовк»,— подумав Джон.

— І як мені це зробити?

— Можу вам показати,— озвалася Мелісандра, пригортаючи Привида тонкою рукою, і деривовк лизнув їй обличчя.— Цар світла по своїй мудрості створив нас чоловіками і жінками — двома половинками великого цілого. Наша сила в єдності. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.

— Тіні,— повторив Джон, і це слово в його вустах здалося ще темнішим.

— Кожна людина, що ходить по землі, відкидає тінь на світ. Озирніться, лорде Сноу. Місяць поцілував вас і відкинув на кригу вашу двадцятифутову тінь.

Джон озирнувся через плече. Тінь була там, де і сказала Мелісандра: у світлі місяця впала на Стіну. «Сіра дівчинка на загнаному коні,— подумав Джон.— Їде сюди, до тебе. Арія». Він знову обернувся до червоної жриці. Джон відчував її тепло. «Вона точно має силу»,— прийшла непрохана думка, вчепилася в нього залізними зубами, але йому не хотілося лишатися в боргу перед такою жінкою, навіть якщо йдеться про його меншу сестричку.

— Якось Далла сказала мені одну річ... Це сестра Вал, жінка Манса Рейдера. Вона сказала: чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.

— Мудра жінка,— підвелася Мелісандра, і її мантію підхопило вітром.— Одначе меч без руків’я — все одно меч, а коли вороги навколо, мати меча дуже непогано. Тепер послухайте мене Джоне Сноу. Дев’ять ворон полетіло в білий ліс шукати ваших ворогів. Троє вже мерці. Вони ще не померли, але смерть уже чигає на них, і вони їдуть їй назустріч. Ви послали їх стати вашими очима в темряві, але повернуться вони до вас безокими. Я бачила в своєму полум’ї їхні бліді мертві обличчя. Порожні очниці, які спливають кров’ю,— вона відкинула назад руде волосся, і її червоні очі засвітилися.— Ви мені не вірите. Але повірите. Ціна цієї віри — троє життів. Хтось скаже — невисока плата за мудрість... але вам необов’язково було її платити. Пам’ятайте про це, коли зазиратимете в сліпі та спустошені обличчя своїх мерців. А коли той день прийде, прийміть мою руку.

З її блідої шкіри піднімався туман, і на мить здалося, немов над пальцями танцює чарівне біле полум’я.

— Прийміть мою руку,— повторила Мелісандра,— і дозвольте мені врятувати вашу сестру.

Давос

Навіть у темряві Вовчого Лігва Давос Сіворт відчував, що сьогодні в повітрі витає лихо.

Прокинувшись від звуку голосів, він підкрався до дверей, але дерево виявилося надто товстим, тож слів було не розібрати. Прийшов світанок, але не прийшов Гарт із