Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Минули місяці, перш ніж вона знову почула голос Віореску. Він подзвонив, щоб сказати, що Теодора позбавила себе життя. Він повернувся додому з бібліотеки пізно ввечері й знайшов її. Записки не було. «Вона нічого не залишила», сказав він. Він розповів про поховання та про сім’ю Теодори. Кілька разів він починав плакати, але дуже тихо. Коли він сказав усе, що збирався, Ауслендер почекала, сподіваючись почути від себе слова співчуття, але так нічого і не сказала.

Якусь мить вони обидва мовчали. Нарешті Віореску сказав: «Мені більше нема чого вам сказати. Теодора знищила всі свої твори — всі вірші, які написала відтоді, як ми залишили Румунію. Я обшукав усе помешкання, але вона все дуже ретельно знищила. Всі примірники всіх віршів пропали».

Тепер Ауслендер змогла примусити себе заговорити. «Мені шкода», — сказала вона.

«Я гадаю, ви не здивовані».

«Що вона знищила вірші? Ні, мабуть, ні».

Він трохи помовчав. «Ви розумієте, що тепер маєте єдиний примірник її творів?».

«Так».

Вони знову замовкли.

«Ви хочете, щоб ці вірші були перекладені?» — сказала нарешті Ауслендер.

«Зараз, звичайно, недоречно це обговорювати, — відповів він. — Але через якийсь прийнятний проміжок часу — так».

«Я розумію».

«А тим часом ви будете обережні, так?».

«З віршами? Звичайно».

«Ну, тоді… Ми ще поговоримо».

«Так».

Коли Ауслендер підійшла до свого письмового столу й дістала з центральної шухляди конверт, який пролежав там нерухомо кілька місяців, вона на мить згадала про вірші Фаррела, які того ж ранку, кілька місяців тому, поклала на верхню полицю стінної шафи в спальні. Вона подумки бачила їх — зв’язку віршів, скріплених гумкою, посеред багаторічного мотлоху: стосів листів, взуттєвих коробок, заповнених фотографіями, листівками, сплаченими чеками, загальними зошитами на спіралі, ще зі шкільних часів. Потім цей уявний образ зник, вона сіла за свій стіл, відкрила дубову скриньку, в яку складала свої каталожні картки, і вийняла картки, присвячені Теодорі, — свої нотатки і з десяток зроблених нею перекладів. Картки вона по одній виклала на стіл — повільно й ретельно, як ворожка, акуратно розклавши їх віялом, так що вони торкалися одна одної куточками. Покінчивши з картками, вона витрусила з конверта самі вірші. Тепер весь стіл був заповнений поезією. Якийсь час вона сиділа, дивлячись на все це. Потім усе згребла й підвелася, міцно притиснувши до грудей купу паперів і карток. Пройшла через кухню і з певним зусиллям відімкнула замок вхідних дверей. На сходовому майданчику завагалася лише на мить, а потім швидко рушила до сміттєпроводу. Притримуючи однією рукою творчий доробок поетки, другою відчинила дверцята. Кілька секунд — і все було скінчено.

Переклад Наталі Комарової

Робін Гемлі

(нар. 1958)

Робін Гемлі народився у відомій літературній родині: його батько, Сесіл Гемлі, був поетом, романістом і одним із фундаторів видавництва Noonday Press; мати, Елейн Готліб, видавала художню літературу; вони обоє були також перекладачами романів й оповідань Ісаака Башевіса-Зінгера.

Народившись у Нью-Йорку, Гемлі потім жив у різних штатах США: в Теннессі, Чикаго, Індіані, Айові, Огайо, Північній Кароліні, а останнім часом — у штаті Вашингтон. Він навчався в університеті штату Індіана та на письменницькому семінарі Айовського університету. Його книжки — це три збірники новел (The Mouse Town, All You Can Eat і The Big Ear) плюс один роман, The Last Studebaker, і посібник із написання оповідань — Turning Life into Fiction. Твори Гемлі публікувалися в багатьох часописах, зокрема Manoa, Ploughshares, North American Review та Prairie Schooner, і входили до антологій The Pushcart Prize і Best American Humor, а також читалися на Національному громадському радіо. Гемлі є лауреатом численних премій, зокрема премії Нельсона Олгрена, стипендіатом Рад у справах мистецтва штатів Іллінойс і Північна Кароліна. Викладав у Північно-Каролінському університеті в Шарлотті та Західно-Вашингтонському університеті, де тепер видає часопис The Bellingham Review. Живе в Беллінгемі з дружиною та доньками.

Дев’ятнадцятий єврей

На зустрічі з заступницею декана, жінкою років сорока п’яти, Едіт Маргаретен спитала, як у Нотр-Дам[270] ставляться до євреїв. «О, чудово, — відповіла та. — Сама я методистка».

«А», — сказала Едіт, іронічно хитнувши головою.

Жінка швидко гортала сторінки якоїсь книги розміром з альбом для газетних вирізок. Едіт подивилася на свої коліна й розгладила на них вовняну спідницю, куплену спеціально для цієї співбесіди. Вона була сіра з брунатними цятками й колюча. Це вбрання виглядало католицьким, коли висіло на вішалці, але тепер Едіт шкодувала, що його купила. Вона поклала руки на коліна й дивилася на заступницю декана, поки та гортала книгу. Едіт ледве вдавалося тримати очі розплющеними: ця жінка їй набридла, а вночі вона дуже погано спала. В готелі «Морріс» у кампусі були найаскетичніші ліжка — тверді, як піддони, й сконструйовані так, що в них неможливо було спати, не те що грішити. Над кожними дверима в її апартаментах, де зазвичай можна побачити димовий детектор, висів хрест, зомлілий Ісус або горда Марія. Едіт розпаковувала валізи, наспівуючи: «Кинув добру роботу в місті, роботу “на дядю” з ранку до ночі[271]». Але жодних детекторів диму тут не було.

«Так, у кампусі в нас сімнадцять євреїв», — оголосила жінка, вказуючи на сторінку десь у середині цієї таємничої книги.

«Тож буде однією більше?» — сказала Едіт.

«Саме так», — сказала жінка, піднявши руку долонею догори з абсолютно простодушним виразом обличчя, позбавленим будь-яких ознак іронії.