Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Почасти це правда, так».

«Ви могли просто купити їй квіти, — сказала Ауслендер із гіркотою. — І обійшлося би без усієї цієї мороки».

«Я купив їй квіти, — сказав він. — І в будь-якому разі ця морока була недаремна, як мені здається. Ні? Ви не згодні? Ви розумієте, що це була не єдина причина бажати перекладу її творів? Чи не розумієте? Я роками обговорював із нею це питання, роками. Задовго до знайомства з Аною, задовго до знайомства з вами. Роками! — промовив він сердито. — Вона не хоче прислухатися до голосу розуму. А що таке поет без читачів? Надто довго я був єдиним її читачем».

Ауслендер продовжувала крокувати кухнею, сплітаючи руки. Вона довго мовчала, нарешті зітхнула й сказала: «Ну, тепер нас двоє».

«Так, — сказав Віореску. — Саме так. Тепер нас двоє».

Наступної ночі її розбудив дзвінок від Теодори.

«Вибачте, що турбую вас о такій пізній годині, — сказала поетка. — Але я недовго. Я хотіла сказати лише одну річ. Я так розумію, що Петру обтяжував вас проблемами особистого характеру».

Ауслендер була надто ошелешена, щоб відповісти.

«Я прошу за це вибачення, — сказала Теодора. — Я хочу, щоб ви знали — я попросила його більше не турбувати вас».

«О, насправді це були не такі вже турботи», — сказала Ауслендер.

«Так чи інакше, він не телефонуватиме вам більше».

«О, це не…» — почала Ауслендер. Але було запізно: поетка вже поклала слухавку.

Ауслендер ні на мить не сприйняла всерйоз можливості більше не почути Віореску. Тому анітрохи не здивувалася, коли за три дні він подзвонив. Однак у його голосі лунала істерична нотка. Й це її стривожило.

«Що таке, Петру? Що ще трапилося?».

«Вона хоче піти від мене! Вона каже, що з неї досить, що вона сита по горло. Ауслендер, будь ласка! Мені потрібна ваша допомога. Можете їй подзвонити? Пояснити їй? Будь ласка!».

«Пояснити що? — спитала Ауслендер. — Я сама нічого не розумію».

«Прошу вас. Вона зараз вдома. Я в бібліотеці. Ви можете подзвонити їй прямо зараз, і вона зможе поговорити з вами відверто, вона там сама».

«Вибачте, я не можу».

«Але ж вона хоче піти від мене!».

«Петру, я тут не можу допомогти. Тепер вже це має бути ясно — я не можу. Нічого не можу зробити».

«Можете! Але відмовляєтеся! Відмовляєтеся допомогти!».

Ауслендер більше нічого не могла придумати, тож поклала слухавку. Вона стояла й дивилася на телефон. Він миттєво задзвонив знову. Вона зняла слухавку. «Будь ласка, не робіть цього», — сказала вона. «Господи, Ауслендер, ти там прямо на телефоні сьогодні? Я ще навіть не почав нічого робити».

«О, Фаррел! Я думала, це хтось інший».

«Хотів би я ним бути».

«Будь ласка, — сказала вона, — не сьогодні. Послухай, я не хочу бути грубою, але ти дзвониш, аби познущатися з мене? Бо якщо так, я не думаю, що мені це треба».

«Ні, насправді я збирався познущатися в іншому місці, — він зітхнув. — Ти не смієшся, люба? В чому справа? Щось не так?».

«Ні, Фарреле, — сказала вона рівним голосом. — Все так».

«Ну, тоді сказати тобі, чому я подзвонив? Розумієш, у мене виникла ідея. Що, як я кину пити? Що скажеш?».

«Що я маю сказати?».

«Та годі, Ауслендер! Ти ж завжди скаржилася на моє пияцтво. А як я кину?».

«Не знаю». Їй раптом захотілося плакати.

«Гей, що з тобою? У тебе справді все гаразд? Щось у тебе голос такий…».

«Все гаразд, — відповіла вона. Потім, за мить: Ні, не гаразд. Я не знаю».

«Я щось можу зробити?».

Вона похитала головою, але одразу згадала, що він її не бачить. «Ні, — сказала вона. — Геть нічого».

«Ну, а що ти думаєш? Думаєш, це щось змінить? У наших стосунках, я маю на увазі. Думаєш, це допоможе?».

«Послухай, Фарреле, — сказала вона. — Якщо ти хочеш кинути пити, то кидай. Ти чудово знаєш мою думку з цього приводу. Я говорила про це достатньо. Але якщо збираєшся зробити це, то роби для себе — не для мене. Я не хочу бути відповідальною за твоє рішення».

«О, звісно, як я міг забути? Ти не хочеш бути відповідальною ні за що й ні за кого, це правда».

«Фарреле, будь ласка».

«Будь ласка що? Я роблю абсолютно розумний крок, щоб налагодити наші стосунки, а ти просто кидаєш мені це назад в обличчя».

«Я не це мала на увазі».

«Не це? Тоді що ти мала на увазі? Розкажи мені».

«Я не знаю».

«І справді не знаєш?».

«Ні. — Вона усвідомила, що стискає слухавку так міцно, що боляче пальцям. — Я не знаю».

«Скажи мені ось що. Тобі бракує мене? Взагалі? Ти хоча б думаєш про мене?».

«Звичайно, я про тебе думаю. Я багато про тебе думаю. Мені цікаво, як просувається твоя робота, як у тебе складається життя».

Він тихо засміявся: «О, Ауслендер, люба моя, ти мала б знати. Життя в мене ніяк не складається — я сам за все плачу».

Цього вечора вона взяла з собою в ліжко конверт із віршами Теодори та всі поетичні твори Фаррела, які були в квартирі, — всі його вірші, які мала в машинописному вигляді, всі журнали, в яких друкувалася його поезія, чотири його дешеві книжечки й навіть якісь окремі рукописні рядки, написані на аркушах, видертих із блокнотів, які він залишав по