Читати книгу - "Пастка-22"

— Пропали! — заголосила вона ще до того, як він встиг відкрити рот. Обхопивши себе за лікті, вона скорботно загойдалася вперед-назад на скрипучому кріслі. — Пропали.

— Хто?

— Всі пропали. Всі бідолашні дівчатка.

— Куди пропали?

— Геть. Їх вигнали геть, на вулицю. Всіх вигнали. Усіх бідолашних дівчаток.

— Хто вигнав? Хто це зробив?

— Ці падлючі здорові солдати в білих касках, з кийками. І наші карабінери. Прийшли зі своїми кийками і всіх повиганяли. Навіть пальта не дали вдягнути бідолашкам. Просто на холод вигнали.

— Їх арештували?

— Їх вигнали. Просто вигнали геть.

— Навіщо ж було виганяти, коли їх не арештували?

— Не знаю, — схлипнула стара. — Не знаю. Хто ж про мене подбає? Хто тепер про мене подбає, коли всі бідолашки пропали? Хто подбає?

— Таж мусила бути якась причина, — наполягав Йосаріан, ударяючи кулаком по долоні. — Не могли вони просто так вдертись І всіх повиганяти.

— Нема причини, — квилила стара. — Нема причини.

— Яке вони мали право?

— Пастка-22.

— Що? — Йосаріан завмер на місці в страху і тривозі; по всьому тілу побігли мурашки. — Що ти сказала?

— Пастка-22, — повторила стара, гойдаючи головою. — Пастка-22. Пастка-22 каже, що вони мають право робити все, що хочуть, якщо ми не можемо їх спинити.

— Про що ти в біса говориш? — закричав на неї Йосаріан, не тямлячись з обурення. — Звідки ти знаєш про Пастку-22? Хто тобі в біса розказав про Пастку-22?

— Солдати в білих касках, з кийками. Дівчата плакали. «Ми зробили щось погане?» — казали. Солдати казали «Ні» і кийками випихали їх за двері. «То чому ви нас виганяєте?» — казали дівчата. «Пастка-22», — казали солдати. Вони казали тільки «Пастка-22, Пастка-22». Що воно значить — «Пастка-22»? Що таке «Пастка-22»?

— Вони вам її не показували? — запитав Йосаріан, у злості й відчаї тупаючи довкола неї. — Ви навіть не змусили їх вам її прочитати?

— Вони не мусять показувати нам «Пастку-22», — відповіла стара. — В законі сказано, що вони не мусять.

— В якому це законі сказано?

— У «Пастці-22».

— О, чорт би його взяв! — з гіркотою вигукнув Йосаріан. — Впевнений, що такого там і не було. — Він став і невтішно роззирнувся. — А де старий?

— Нема, — тужливо відповіла стара.

— Нема?

— Помер, — схлипнула стара, гойдаючи головою і приставивши долоню до чола. — Щось отут зламалося. Ото щойно був живий, а тут раз — І помер.

— Та не міг він померти! — вигукнув Йосаріан, готовий перечити й далі. Звісно, він знав, що це правда, знав, що все це логічно й послідовно: старий ще раз приєднався до маршу більшості.

Йосаріан розвернувся і похмуро побрів по квартирі, з безрадісною цікавістю зазираючи в кожну кімнату. Ті, з кийками, потовкли усе скляне. Порвані портьєри і постіль валялися на підлозі. Крісла, столи й туалетні столики поперекидувані. Все, що можна було зламати, зламали. Руїна була повна. Ніякі дикі вандали не могли би влаштувати більший розгром. Жодне вікно не вціліло, і крізь вибиті шибки чорнильною хмарою вливалася темрява. Йосаріан уявив собі важку, руйнівну ходу високих поліцейських у білих шоломах. Він уявив собі палке, злостиве завзяття, з яким вони трощили все навкруги, їхнє лицемірне, безжальне відчуття своєї правоти і відданості обов’язку. Усіх бідолашних дівчат не стало. Усі пропали, окрім заплаканої бабусі в мішкуватих сіро-бурих светрах і чорній шалі на голові, але скоро не стане і її.

— Пропали, — знов заскиглила стара, щойно він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?

Йосаріан пропустив питання повз вуха.

— Дівчина Нейтлі — щось про неї чути? — спитав він.

— Пропала.

— Знаю, що пропала. Та чи про неї щось чути? Хто-небудь знає, де вона?

— Пропала.

— А її сестричка. Що з нею?

— Пропала.

Тон старої не змінився.

— Ти розумієш, про що я говорю? — гостро запитав Йосаріан, дивлячись їй в очі, щоб пересвідчитись, чи вона не марить. Він підвищив голос: — Що сталося з її сестричкою, з дівчинкою?

— Нема її, нема, — відповіла стара, стенувши плечима, роздратована його настирливістю, і завила голосніше. — Вигнали разом з іншими, вигнали на вулицю. Навіть пальтечка одягнути не дали.

— Куди вона пішла?

— Не знаю. Не знаю.

— Хто про неї подбає?

— Хто про мене подбає?

— Але ж вона тут нікого не знає?

— Хто про мене подбає?

Йосаріан поклав старій на коліна гроші — дивовижно, скільки кривд можуть, здавалось би, загладити гроші, — і вийшов з квартири. Спускаючись сходами, він нестямно проклинав «Пастку-22», хоч і знав, що насправді чогось такого нема. «Пастки-22» не існувало, він був певен, та це не мало жодного значення. А мало значення те, що всі вірили в її існування, і це набагато гірше, адже не було чогось реального — тексту, який можна висміяти чи спростувати, засудити, скритикувати, оскаржити, змінити, зненавидіти, облаяти, обплювати, роздерти на клапті, розтоптати чи спалити.

На вулиці було холодно й темно; липкий, млявий туман колихався в повітрі й стікав краплями по великих, неполірованих кам’яних плитах будинків і постаментах пам’ятників. Йосаріан побіг назад до Майла і покаявся. Сказав, що просить пробачення, і, знаючи, що бреше, пообіцяв відлітати стільки бойових завдань, скільки забажає полковник Каткарт, нехай тільки Майло скористається всіма своїми зв'язками у Римі й допоможе відшукати сестричку повії Нейтлі.

— Це невинна дівчинка, їй всього дванадцять, — стривожено пояснив він, — я хочу її знайти, Майле, поки ще не запізно.

Майло відповів на прохання з поблажливою усмішкою.

— В мене є дванадцятилітня невинна дівчинка, яку ти шукаєш, — оголосив він радісно. — Цій незайманій дванадцятилітній насправді лише тридцять чотири, але її виховали суворі батьки на дієті, бідній на білок, і вона почала спати з чоловіками щойно...

Йосаріан геть знетерпеливився.

— Майле, я говорю про маленьку дівчинку! Хіба не зрозуміло? Я не хочу з нею спати. Я хочу їй допомогти. В тебе самого є доньки. Вона ще дитина і самотня в цьому місті, де нікому подбати про неї. Я хочу захистити її від зла. Хіба ти не розумієш, про що я говорю?

Майло зрозумів і