Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Чотири сезони 📚 - Українською

Читати книгу - "Чотири сезони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чотири сезони" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 137 138 139 ... 185
Перейти на сторінку:
переваги наших учителів. Усі зійшлися на тому, що містер Брукс — найбільший сцикун у початковій школі Касл-Рока. Нахамиш йому — і ось він уже мало не нюняє. З іншого боку, була місіс Коді — найлихіша сука з усіх, що колись топтали землю. Верн сказав, що він чув, буцімто вона два роки тому так садонула якогось малого, що той мало не осліп. Я подивився на Криса, бо подумав, що зараз він скаже щось про міс Саймонз. Але він промовчав і не побачив, що я на нього дивлюсь, бо сам дивився на Верна, слухав його розповідь і розважливо кивав головою.

Про Рея Бравера ми не говорили, бо густішала темрява. Але я про нього думав. Є щось невимовно жахливе й заворожливе в тому, як на ліс спускається пітьма та її прихід не пом’якшують фари автомобілів, вуличні ліхтарі, світло, що ллється з вікон будинків, та неон вивісок. Вона приходить, не супроводжувана голосами герольдів-матерів, що скликають дітей додому. Якщо ви звикли до міста, то настання темряви в лісі видаватиметься вам радше стихійним лихом, ніж явищем природи, бо пітьма тут затоплює все, як річка Касл, коли виходить навесні з берегів.

І, як я подумав про тіло Рея Бравера в цьому світлі — точніше, за його відсутності, — то відчув не млості чи страх, що він зараз постане перед нами, зелена примара, що прагне своїм погрозливим белькотінням прогнати нас туди, звідкіля ми прийшли, поки не потурбували її спокій, а раптовий несподіваний приплив жалю, бо він там зовсім одинокий і такий беззахисний у темряві, що вже затоплює наш бік Землі. Якби щось схотіло відгризти від нього шматок, то ніхто б не завадив. Там не було ні його матері, ні батька, ні Ісуса Христа в компанії з усіма святими. Він був мертвий і зовсім самотній, його скинуло з рейок у канаву, і я збагнув, що, коли негайно не перестану про це думати, то розплачусь.

Тож я розказав історію про Ле Діо, яку вигадував на ходу, а коли вона закінчилася (так, як закінчувалася більшість моїх оповідок про Ле Діо: самотній американський солдат викашлює тираду про любов до Вітчизни й до дівчини, що лишилася вдома, у бліде та мудре обличчя заступника командира взводу), я побачив перед внутрішнім зором не побіліле перелякане обличчя якогось рядового першого класу з Касл-Рока чи Вайт-Ривер-Джанкшн, а лице значно молодшого хлопчини, уже мертвого: повіки заплющені, риси спотворені, з рота до лінії підборіддя стікає струмком кров. А в нього за спиною замість понищених крамниць і церков нафантазованого ландшафту Ле Діо я бачив лише темний ліс і шлак залізничного насипу, що доісторичним могильним курганом височів на тлі зоряного неба.

19

Я прокинувся серед ночі, не розуміючи, де я, чому в кімнаті так холодно і хто забув позачиняти вікна. Може, Денні. Мені снився Денні, наче ми з ним займаємося бодисерфінґом — катаємось на хвилях без дошки. Але відтоді, як ми це робили, уже чотири роки минуло.

А навколо я не побачив звичних обрисів своєї кімнати. Було щось інше. Хтось стискав мене в міцних ведмежих обіймах. Ще хтось притискався до спини, а тінь третього присіла навпочіпки коло мене, піднявши голову, наче до чогось дослухалася.

— Якого хріна? — спитав я, щиро не розуміючи, що відбувається.

Відповіддю мені був протяглий стогін. Судячи з голосу, наче Верн.

Це допомогло мені сфокусувати увагу, і я згадав, де я… але чого всі попрокидалися серед ночі й що вони роблять? Чи я тільки на кілька секунд задрімав? Ні, цього бути не могло, бо в чорнильно-чорному небі плив тонкий сріблястий серпик місяця.

— Не дай йому мене схопити, — пробелькотів Верн. — Клянусь, я буду слухняним, нічо’ поганого не робитиму, я підніматиму сидіння перед тим, як попісяти, я… я… — З неабияким подивом я зрозумів, що слухаю молитву. У всякому разі, так вона звучала, коли її проказував Верн Тесіо.

Злякавшись, я сів рівно.

— Крисе?

— Верне, замовкни. — То Крис присів навпочіпки й дослухався. — Нічого там нема.

— О ні, є, — зловісно промовив Тедді. — Там щось є.

— Що є? — спитав я. Досі сонний і дезорієнтований, висмикнутий зі свого місця в просторі й часі. Мене лякало, що я прийшов запізно й не розумів, що відбувається. Може, навіть запізно, щоб захистити себе, як належить.

І, немов у відповідь на моє запитання, з лісу долинув протяглий глухий крик. Так пронизливо могла кричати від всеохопного жаху жінка, що гинула в агонії.

— Господочку! — заскімлив Верн пискучим голосом, у якому бриніли сльози. І знову затис мене в лещатах ведмежої хватки, від якої я й прокинувся. Стало важко дихати, та ще й мій власний жах посилювався. Я із зусиллям виборсався з його обіймів, але він знову підповз поближче до мене — мов цуцик, який не знає, куди йому приткнутися.

— Це малий Бравер, — хрипко прошепотів Тедді. — Його примара блукає в лісі.

— Боже! — вереснув Верн, якому ця думка не додала хоробрості. — Я обіцяю більше не тягнути брудних журналів «У Далі». Обіцяю, що більше не віддаватиму моркви собаці. Я… я… я… — Він забуксував, прагнучи підкупити Господа чим-небудь, але від великого страху, що опанував ним, не знав, що такого ультрахорошого можна придумати. — Я більше не куритиму цигарок без фільтра! Не буду лаятися гидкими словами! Не кластиму свою «базуку» на таріль для збору пожертв! Я не…

— Верне, заглухни, — порадив йому Крис. І під його звичною авторитарною жорсткістю я почув глухе бумкання тваринного страху. Хотів би я знати, чи в нього теж, як і в мене, руки, спина й живіт вкрилися сиротами, а волосся на потилиці ставало сторчака, як моє.

Верн стишив голос до шепоту й далі інформував про розширення реформ, які планував запровадити, якщо тільки Господь дасть йому змогу пережити цю ніч.

— Це ж якась пташка, правда? — спитав я у Криса.

— Ні. Я не думаю. По-моєму, це дикий кіт. Тато каже, вони кричать. А коли паруються, то, узагалі, верещать так, що серце в грудях стає. Наче жінка кричить, скажи?

— Ага, — мовив я. Посеред слова мій голос надломився, і в розколину провалилося два кубики льоду.

— Але так голосно жодна жінка кричати не може, — сказав Крис… і безпорадно додав: — Правда ж, Ґорді?

1 ... 137 138 139 ... 185
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чотири сезони"