Читати книгу - "Чотири сезони"

Напевно, він це не на повному серйозі сказав, але ризикувати ми не хотіли. Коли він спробував підвестися, ми з Крисом потягли його вниз. Може, і занадто рвучко це зробили, але від страху наші м’язи перетворилися на канати.

— Дайте встати, недоноски! — просичав, борюкаючись, Тедді. — Якщо я кажу, що піду його шукати, то я піду його шукати! Я хочу його побачити! Хочу побачити марюку! Хочу побачити…

І знову в темінь ночі шугонув той дикий, подібний до схлипування крик. Він розітнув повітря ножем із кришталевим лезом, і всі ми заклякли, тримаючи Тедді. Якби він був прапором, ми б тієї миті дуже нагадували ту картину — морський десант захоплює Іводзиму. Крик із шаленою легкістю октава за октавою піднімався все вище, аж поки не сягнув свого морозного, скляного краю. На мить завис у повітрі — і вихором шугонув униз, розчиняючись у неймовірному глухому басі, що риком покотився, наче загула здоровезна бджола. Слідом за цим — вибух божевільного сміху… і знову запанувала тиша.

— Господи Лисий Ісусе, — прошепотів Тедді й на цьому перестав говорити про те, що він піде в ліс, подивиться, що то так несамовито кричить. Ми всі вчотирьох збилися в купку, і в мене виникла думка тікати. Та й навряд чи в мене одного. Якби ми сиділи в наметі на полі у Верна (а наші батьки думали, що ми там), то, напевно, побігли б, гублячи капці. Але до Касл-Рока було дуже далеко, і на саму думку про те, щоб перебігти той міст у пітьмі, у мене кров похолонула в жилах. Бігти вглиб Гарлоу, ближче до трупа Рея Бравера, здавалося рівнозначно немислимим. Ми застрягли. Якщо в лісі блукала мара (те, що мій тато називав «Ґузалум») й хотіла нас забрати, то, найпевніше, їй це вдасться.

Крис запропонував, щоб ми по черзі стояли на чатах, і всім ця думка припала до душі. Ми кинули монетки на те, кому стояти першому, і випало Верну. Моя черга виявилася останньою. Верн сів, схрестивши ноги, біля решток багаття, а ми всі полягали. Скупчилися на землі, мов ті вівці.

Я був певен, що не засну. Але заснув — легким поверховим сном, що субмариною з піднятим перископом ковзав крізь несвідомість. У моїх напівснах подеколи оживали дикі верески, що могли бути чи то реальними, чи то плодом моєї уяви. Я бачив (або ж думав, що бачу), як щось біле й безформне, наче потворне лікарняне простирадло, скрадається за деревами.

Та зрештою провалився в знайомий стан сну. Ми з Крисом плавали на Білому пляжі — то був кар’єр в Брансвіку, де добували гравій, а коли копачі дісталися до води, з нього стало мініатюрне озеро. Це там Тедді бачив, як якийсь хлопець ударився головою і мало не втопився.

У моєму сні ми ліниво пливли, лише голови стирчали з води, а сонце поливало нас пекучими променями. Десь позаду, на плавучому причалі, кричали, повискували й сміялися дітлахи. Вони вилазили, пірнали, штовхалися, знову вилазили. Порожні діжки з-під гасу, що не давали причалу затонути, брязкали й бумкали, ударяючись одна об одну, і це трохи нагадувало церковні дзвони, такі урочисті й порожнисто-глибокі. На піщано-гравійному пляжі обличчями додолу на ковдрах лежали змащені олією тіла, малеча з пасочками поприсідала край води чи сиділа, радісно поливаючи собі голови грязюкою з пластмасових лопаток, а підлітки купчилися групками й шкірилися, поглядаючи, як юні дівчатка дефілюють нескінченно туди й назад, не самі, а парочками й по троє, у закритих купальниках, що приховували всі потаємні місцини їхніх тіл. Люди, кривлячись, навшпиньки пробиралися по розпеченому піску до закусочної, а назад верталися з чіпсами, шоколадними тістечками «Девіл доґз» із прошарком, із фруктовим льодом «Ред бол».

Ось на надувному гумовому матраці повз нас пропливла місіс Коді. Вона лежала на спині, у своїй звичайній шкільній уніформі, яку вдягала з вересня по червень: сірий костюм-двійка з товстим светром замість блузки під піджаком, на майже пласких грудях пришпилена квітка, а на ногах — товсті компресійні колготи блідо-рожевого кольору м’ятних льодяників «Канада». Її чорні старечі туфлі на підборах клином розтинали воду. Сиве волосся було пофарбоване, як і в моєї матері, та вкладене тугими локонами-пружинками, що пахли ліками. Окуляри брутально зблискували на сонці.

— Дивіться, куди йдете, хлопці, — застерегла вона. — Дивіться, куди йдете, бо я вас так хрясну, що осліпнете. Я маю на це право, мені його дав шкільний комітет. А зараз, містере Чемберз, прочитайте нам «Лагодячи стіну» Роберта Фроста. Напам’ять.

— Я намагався повернути гроші, — сказав Крис. — Стара Саймонз дозволила, але потім сама їх забрала! Ви мене чуєте? Вона їх забрала! І що ви зробите? Її хряснете так, щоб осліпла?

— «Лагодячи стіну», містере Чемберз, будь ласка. Напам’ять. — Крис кинув на мене сповнений відчаю погляд, неначе жаліючись: «А хіба ж я тобі не казав, що так буде?» — і став пливти на місці. Та й почав: «Є щось таке, що стін жодних не любить, що розриває землю попід ними…» І тут його голова пішла під воду, і забулькотіло в роті, що проказував вірш. Він знову вигулькнув, закричав: «Ґорді, поможи! Поможи!» І його знову затягло вниз. Крізь прозору товщу води я побачив, що його за щиколотки тримають два розпухлі голі трупи. Один із них був Верн, а інший — Тедді, і їхні розплющені очі були порожні й без зіниць, як у тих давньогрецьких статуй. Маленькі ще не дозрілі пеніси мляво плавали перед роздутими животами, як водорості-альбіноси. Крисова голова знову вирвалася з-під води. Він кволо потягнувся до мене рукою й закричав — тонким, жіночим голоском, що, ридма ридаючи, здіймався і здіймався в розжарене літнє повітря. Я дикими очима озирнувся на пляж, але ніхто не чув. Рятувальник із бронзовим атлетичним тілом, що знічев’я розсівся на верхівці побіленої хрестоподібної дерев’яної вежі, і далі всміхався згори вниз дівчині в червоному купальнику. Трупи тягли Криса вниз, і його крик перетворився на здушене булькання. Вони волокли його до чорноти у воді, я побачив, як його очі, заволочені брижами, дивляться на мене з німим благанням, а білі руки безпорадно тягнуться до блискотливої поверхні води. Але замість пірнути і спробувати врятувати його, я, мов навіжений, поплив до берега — чи принаймні до того місця, де