Читати книгу - "Останній пророк"

і воду, сир і фіґи, так само без руху і слова сидячи перед отвором печери. Першого ж дня ув’язнення приніс вартовий і сувій закону. Єгохананові, що від часу, коли залишив був храм, не прийшло до рук Слово, цей сувій був наче привітом з цього нового краю, на вступ до якого чекав він у цій півв’язниці. Але як довго мусить він чекати? І дні не минали, а просто воліклися, наче той слимак на левадній доріжці! Але вночі, коли холод тягнувся струмком через печеру від отвору до отвору, було так солодко спати під овечою шкурою, як не спалося вже давно, ані в Єрусалимі, хіба що в гебронському домі.

Та сьогодні, коли стемніло, вартовий нараз підійшов до Єгоханана, простягаючи йому знану полотняну хустку:

— Зав’яжи очі!

— Підемо? — скочив на ноги Єгоханан.

— Так!

— Куди?

— Долі…

Єгоханан відчув, що далі було б зайво розпитувати, похапцем зав’язав собі очі, вартовий поправив вузол, узяв юнака за руку й підвів до отвору:

— Зігнися, намацай драбину і спускайся долі!

Непевними рухами намацав Єгоханан мотузку, зліз долі і став, чекаючи, що буде далі. Вартовий ухопив його за руку й потяг за собою. Але йшли не довго, й коли спинилися — відчув Єгоханан, що стоїть перед джерелом тепла. Бо теплий легіт торкався його лиця, і потріскування нагадувало ватру.

— Скинь пов’язку! — сказав знайомий голос. Єгоханан зірвав хустку й замружив очі від світла: невелика ватра горіла спокійним полум’ям у тісному кутку між скелями, а поруч стояв Симон. Юнак спочатку ніби остовпів, але зараз же прорвався повінню запитів:

— Симоне! Мир з тобою! Де я? Це зелоти? Чом так довго тримали мене в печері? Що буде тепер?

— Не так швидко! Не все зразу! — засміявся Симон. — Поволі довідаєшся все. А зараз, щоб ти знав, буде твоя присяга на зелотське братство. Мусиш умитися й передягнутися!

— Яка присяга?

— Тебе приймають зелоти між себе. Чи може ти не хочеш?

— Ах, Симоне! Як можеш таке запитувати? Я лише дуже збентежений усім! Так несподівано…

— Отож вмивайся, передягайся, а я буду розповідати.

Тільки пару кроків од ватри невелике джерело творило маленький ставок. Вода була студена, навіть дуже студена в холодіючому повітрі. Але від скал ще пашіло тепло дня. Було так приємно мати досталь води для купелі, єдине, чого було досить у храмі для пророчих учнів. Симон стояв, спершись об кам’яну стіну, і розказував. І тепер довідався Єгоханан, що вже давно розшукував його Симон, щоб нарешті завести до зелотів. Шукав його всюди, лише не припускав, що він може бути в Озія. Довідався Єгоханан, що Озій давній зелот, що це він подав Симонові вістку, що Єгоханан уже в зелотському стані, довідався, що вождь давно знає про нього і лише чекав на прихід Симона з Єрусалима, щоб прийняти Єгоханана до братства.

Єгоханан умився, натерся олією, надягнув нове біле вбрання і ще не вживані сандалі — дар від братства новому братові, — сказав Симон, — розчесав свої довгі назорейські кучері й відчув себе новою людиною. Свіжою, міцною, прудкою! Так ось які вони — зелоти! Ватрове полум’я гойдало його тінню по стрімких боках скелі. З-за верхів показався майже повновидий місяць. Симон замовк, і велика тиша звисла над околицею. Лиш потріскувало багаття, булькотіла вода, і якийсь птах викрикував здаля жалісні зови. Це була пустеля, про яку він завжди чув, що вона заселена ідумейськими грабіжниками, галілейськими й самарянськими опришками, а в її проваллях і печерах живуть жахливі пустельні духи, слуги самого Азазеля. Тепер він знав, що в ній мешкали зелоти. Як колись вірні Господні слуги — непіддайні пророки. Він обштрипнувся ще раз:

— Я готовий, Симоне!

І, взявши юнака за руку, повів його Симон через скелясті щілини.

За кількома викрутасними переходами між темрявою скелястих стін зустріло Єгоханана ясне світло, аж мусів знову замружити очі. Велика ватра палала посеред рівної площини, простягаючи рівно вгору до безвітряного простору полум’яні руки. Широким півколом сиділи довкруж мовчазні постаті, й мінливе світло виблискувало на металі мечів, що лежали в кожного на колінах. Єгоханан пізнав їх: це були знані «сіка», короткі мечі, ще коротші від римських, славетні зелотські мечі, гострі, як жертовні ножі. Не було сумніву: це були ті, що їх носили, це були страшні зелоти-сікарії, як із ненавистю звали їх римляни й іродіяни. Єгоханан відчув, як кількадесят очей допитливо-проникливим зором пронизують його. Але не спустив зору, оглядаючи присутніх. Більшість були юнаки, решта середнього ще віку з чорними, смолистими бородами. Усі міцні і здорові, з широкими грудьми й жиластими руками. «Справжнє Ґедеонове військо», — подумав Єгоханан. І він стояв перед мовчазним зібранням, наче на оглядини приведений, сам мовчазний також, відчуваючи за собою спокійну присутність Симона. Лише ватра тріскотіла сухим галуззям і метала вгору