Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Жив у Тернополі, Богородчанах, Станіславові, Збаражі… Скрізь шукав праці і скрізь мав із нею проблеми. Зі Збаража написав колишньому повітовому комісару Грицю Сочавському до Сміли, просив переслати примірник своєї п’єси «Право сваволі». Але своєї адреси не подав, а просив вислати до Гданська на ім’я Ярослава Стрельбицького, з батьком якого, Теодором, працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі. Гриць прохання виконав, п’єсу вислав, пізніше Яків її опублікував (орієнтовно 1928 року).

У листі до товариша Сочавський писав: «Якове! Все те, за що ти боровся все своє життя, тут, на Україні, переводиться в життя… Українізація в повнім тоці, національне і соціальне (життя) налагоджується, приїдь, (будеш) задоволений і щасливий».

Гриць виконував завдання ҐПУ виманити Водяного в совєтську Україну.

Прочитавши листа, Яків подумав: «Але для чого Україні українізація?.. Хіба потрібна Росії — русифікація або в Польщі — полонізація?..» І відповів сам собі: «Значить, по урядах УРСР управляють чужинці, а не українці і для того вони українізуються».[883]

У листі до Сочавського Яків написав, що сумнівається в правдивості його слів. У конверт вклав і листа до народного комісара освіти УРСР Олександра Шумського, в якому нагадав розмову в клубі «Родина» у Києві 1919 року. Водяний просив запевнення, що він не тільки може повернутися в Україну, а й йому буде зарахований його революційний стаж…

Тим часом Яків налагодив зв’язки з українськими еміграційними інституціями і почав працювати у відділі розвідки Армії УНР під командою генерала-хорунжого Всеволода Змієнка. Налагоджував підпільну мережу в окупованій росіянами Україні.

До початку 1930-х років Водяний проводить в Україні розвідницьку і підпільну діяльність, поширює антисовєтську літературу. Відомо, що 1928 року під його проводом діяла добре організована група в м. Гусятині й у Борсуках — рідному селі визначного українського старшини Павла Шандрука.[884]

Хоч і використовувала польська контррозвідка цю інформацію, все ж старшини Армії УНР, зокрема і Водяний, працювали не на Польщу, а на Україну, бо намагались ослабити тиранічний російський режим.

На еміграції Яків продовжував досить активно писати, зокрема опублікував п’єсу «Холодний Яр». У ній наголошував на своїй винятковій ролі у Визвольній боротьбі, а роль інших отаманів Холодного Яру применшував. Себе Водяний зобразив у п’єсі під іменем отамана Вихора, якого холодноярці без кінця просять очолити їх, а він весь час відмовляється. «Ну, коли вже ви не візьметесь керувати, то хто ж тоді на те надається?.. — у розпачі запитує один з героїв п’єси Максим. — Виходе, що історичний, славний, оспіваний нашим поетом-пророком Тарасом Шевченком Холодний Яр… тепер мусить зійти на пси і перетворитись у звичайне гніздо бандитів?!. — «Зрозумійте, що моя поява в Холодному Яру може затривожити большевиків! — багатозначно пояснює Вихор. — Більшовики занадто добре знають мене, щоб не реагувати на перебране мною командування Холодним Яром».[885]

Усі отамани (і Деркач, і Петренко, і Орел, та й Хмара) виглядають поруч із Вихором-Водяним фігурами другого, а то й третього плану. Таке «художнє осмислення» подій у Холодному Яру спровокувало різку репліку Юрія Горліса-Горського. У передмові до свого роману «Холодний Яр» він написав: «І Водяний, і Ліхарєв (командир кінного Смілянського повстанського загону. — Ред.), які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої «таланти» на те, щоб довести, якими то «лицарями і вождями» вони були та якими «нездарами, дурнями і зрадниками» були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя».[886]

Навряд чи можна вважати Водяного випадковою людиною у Визвольному русі, адже проти деспотичної Москви він боровся все своє свідоме життя, починаючи ще з революції 1905 року. І все ж п’єса «Холодний Яр» справляє прикре враження — її автор постає перед читачем як самозакоханий, переповнений по вінця відчуттям власної ваги, діяч, який все знає, діє безпомильно і має найвищий авторитет серед козаків…

Живучи в Галичині, Водяний зустрічався з різними українськими діячами, зокрема і з головою уряду УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, який так активно співпрацював із поляками, що став їхньою маріонеткою…

Коли почалася війна і авторитет польської держави під могутніми ударами німецького і совєтського війська впав, Яків Водяний показав своє справжнє ставлення до гнобительки-Польщі: він відмовився виконати розпорядження війта зібрати збіжжя для польської держави серед українських селян. Через це 2 вересня 1939 року війт гміни Катербурга (нині Тернопільщина) звільнив Якова Водяного із посади рахмістра…

Та загибель польської держави призвела до загибелі і Якова Водяного: на Тернопільщину прийшли червоні «визволителі» і вже 27 вересня заарештували «петлюрівського полковника». Це був шостий арешт. Перші три були ще за царизму — у 1906, 1907 і 1909 роках; два наступні 1919 року здійснила ЧК, і ось знову…

На підставі ст. 54-6 ч. 1 і 54-4 УК УССР Водяного дуже швидко визнали винним у гріхах проти СССР. На підставі ст. 204 УПК УССР чекісти передали Якова Водяного військовому прокуророві для проведення суду Військовим трибуналом Київського особливого військового округу.

Уривок із вироку № 008 справи № 007 1940 року показовий: «Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 гг., пребывая на территории Польши, являлся резидентом разведки «УНР» и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера… Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым