Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Як військо, наближаючись до ворожої ущелини серед гір, прискорює крок, нетерпляче прагнучи скоріше лишити той небезпечний прохід позаду, так і цей величезний флот китів неначе квапився швидше минути протоку, помалу стягуючи досередини краї свого півкола й пливучи зімкнутою лавою, але та лава теж мала форму півмісяця.

Піднявши всі вітрила, «Пеквод» погнався за ними. Гарпунники, вже тримаючи в руках свою зброю, стояли на носах іще не спущених на воду вельботів і бадьоро покрикували. Вони не мали сумніву: якщо тільки не вляжеться вітер, це велетенське військо китів, прогнане крізь Зондську протоку, не дорахується багатьох бійців, коли розсиплеться по східних морях. А хто міг сказати, чи не пливе у тому табунищі й сак Мобі Дік, немов отой обожнюваний білий слон у коронаційній процесії сіамського імператора! І ми мчали далі, розпустивши на реях навіть ліселі, й гнали перед собою тих левіафанів, коли раптом почувся гучний голос Тештіго: той хотів звернути нашу увагу на щось за кормою.

Озирнувшись туди, ми побачили позад себе ще один півмісяць. Його теж утворювали окремі білі хмарки, що здіймались і опадали, як фонтани китів; тільки, опадаючи, вони не зникали зовсім, а ніби кланялись і випростувались. Ахав підніс до очей зорову трубу, крутнувся на своїй костяній нозі, встромленій у опорну ямку, і загорлав:

- Гайда нагору з блоками та відрами мочити вітрила! Малайці женуться!

Тепер ці азіатські грабіжники, неначе вони занадто довго чаїлися за мисами, поки «Пеквод» справді увійде в протоку, гналися за нами, як скажені, аби надолужити згаяне через надмірну обережність. Та в таку хвилину, коли «Пеквод» і сам зі свіжим попутним вітром гнався, як скажений, за табуном китів, то була просто-таки люб’язність із боку тих смаглолицих філантропів, що вони ще дужче підганяли його в тій погоні, немов правили для нього за остроги й батіжок. Саме так, здавалося, сприймав цю картину Ахав, коли, затиснувши під пахвою зорову трубу, ходив сюди й туди по палубі: йдучи з корми на ніс, він стежив за морськими страховищами, за якими гнався сам, а вертаючися з носа на корму - за кровожерними піратами, що гналися за ним. А коли поглядав на зелені стіни водяної ущелини, якою саме плив корабель, коли думав, що крізь цю браму пролягає його шлях до помсти, що крізь цю ж таки браму він і сам мчить у погоні, і за ним мчить у погоні не на життя, а на смерть зграя жорстоких диких піратів, безбожних нелюдів, нечестивців і обсипає його пекельними прокльонами,- коли всі ці думки вирували в його мозку, чоло Ахавове темніло і вкривалося глибокими зморшками, ніби чорний рінистий берег після бурі, що гризла його бурунами прибою, але не могла зрушити з місця.

Проте серед відчайдушної команди «Пеквода» такі думки турбували небагатьох, і коли «Пеквод», помалу зоставляючи піратів далі й далі за кормою, врешті пролетів повз буйно-зелений мис Какаду, що з боку Суматри, й виплив з протоки на широкий простір, гарпунники, здавалося, дужче журилися тим, що прудкі кити втекли від корабля, ніж тішились тим, що «Пеквод» так успішно втік від малайців. Але кити, за якими й далі плив «Пеквод», кінець кінцем наче зменшили свою швидкість, і помалу корабель почав наздоганяти їх. Вітер тим часом трохи вщух, і пролунала команда спускати човни. Та як тільки військо китів - очевидно, завдяки якомусь властивому кашалотам чудесному інстинктові - помітило, що його переслідують три вельботи, хоч до них було ще з милю, воно знову збилося докупи, вишикувалось у зімкнуті лави й батальйони, так що фонтани нагадували тепер блискучі ряди наставлених уперед багнетів, і табун помчав далі з подвоєною швидкістю.

Пороздягавшись до білизни, ми налягли на весла й гребли щосили кілька годин підряд, та ладні вже були облишити погоню, коли раптом серед китів почалася якась колотнеча. Всі ознаки свідчили за те, що їх охоплює дивне сум’яття, чи збентеження, чи розгубленість, про яку китобої, помітивши це явище, кажуть, що кити «перепудилися». 128 Зімкнуті бойові колони, якими вони досі швидко й невпинно пливли, тепер перемішалися безладно; здавалось, кити знавісніли від жаху, як слони царя Пора в Індії, в битві з Александром. Вони розсипались в усі боки, описуючи величезні неправильні кола, або плавали без пуття сюди й туди, пускаючи короткі густі струмені, що свідчило про панічну тривогу. А ще дивніше виявляли переляк ті з-поміж них, котрі, неначе зовсім паралізовані, безвладно лежали на поверхні моря, ніби залиті водою кораблі без щогл. Навіть якби ці левіафани були отарою звичайнісіньких овець, за якими ганяються по пасовищу три люті вовки, то й тоді б вони, мабуть, не могли виказувати такого надзвичайного переполоху. Але такі періодичні напади паніки характерні майже для всіх стадних тварин. Левиногриві бізони нашого Заходу, стада яких налічують десятки тисяч, бувало, кидалися тікати від одного-однісінького вершника. А згадайте, як люди, що напхались у кошару театрального залу, ледь зачувши слово «пожежа», сторчголов кидаються до дверей, штовхаються, товпляться, тиснуться й безжально затоптують одне одного до смерті. Отож краще облишмо чудуватися з «перепуджених» китів перед нашими очима, бо нема на світі цьому такого тваринного шаленства, якого б не перевершило безмірно навіженство людини.

Хоч багато китів, як ми вже казали, рухались несамовито, але треба зауважити, що табун у цілому не посувався ні вперед, ні назад, а зоставався на одному місці. Як звичайно робиться в таких випадках, вельботи зразу розійшлися в різні боки, і кожен обрав собі якогось одного самотнього кита скраю табуна. Не далі як за три хвилини Квіквег уже метнув гарпуна; уражений ним кит стрепенувся, засліпивши нас бризками, а потім кинувся навтіки, тягнучи нас за собою і прямуючи в саму середину табуна. Хоча в такій поведінці кита, загарпуненого в подібних обставинах, нема нічого незвичайного - навпаки, її слід сподіватися майже завжди,- в китоловстві це одна з найнебезпечніших ситуацій. Бо коли прудкий велетень затягує вас глибше й глибше в саму гущу знавіснілого табуна, ви прощаєтеся з розважним життям і живете в ту мить у якійсь божевільній нестямі.

Коли осліплий і оглухлий кит рвонувся вперед, ніби сподіваючись швидкою втечею врятуватись від залізної п'явки, що впилася в нього, а ми, проорюючи в морі білу борозну, помчали за ним, і з усіх боків нам загрожували згубою ошалілі страховища, які метались сюди й туди, наше суденце в тій