Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

2 205
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 137 138 139 ... 216
Перейти на сторінку:
б Нанетту на голову — і можна фотографуватися для «Блюма»: «Сфінкс у хвилини дозвілля».

Уклавши Чорного, Македонський і Горбач нерішуче дивляться на Сліпого. Табакі підповзає ближче — і теж витріщається.

— Жах, — каже він пошепки. — Явний вампіризм, ви лиш дивіться…

Я скошую очі. Сліпий спить з надзвичайно умиротвореним і гарним лицем, якого в нього в безсонному стані взагалі не буває.

— Неспроста це, — зауважує Табакі. — Типовий вампір, істинно вам кажу.

Лері видивляється на Сліпого з таким жахом, що йому аж віник випадає з руки.

— Але ж воно так і є, люди. Чому це він задоволений такий? Нема з чого йому бути задоволеним, і спати йому також нема з чого. Не подобається мені все це.

Табакі насолоджується.

— Такими вони й бувають, Лері, мій друже. Лежать собі в трунах з пишним рум’янцем та з усмішечкою. За цим і розпізнають їхнього брата. Осиковий кілок у серце — і...

Із кутка Чорного долинає напівстогін, напівгарчання, й усі здригаються. Там Лорд чаклує над опухлою, безокою головою, накладаючи спиртні примочки, а Нанетта підглядає за його діями з-за подушки.

— Осиковий кілок, — бурмоче Табакі. — Такий загострений...

Чорний гарчить і відштовхує руку Лорда.

— Ось хай би в язика тобі цей твій кілок, — обурюється Лорд. — Не набридло тобі, Табакі? Не втомився ти від усього цього?

— Так. Про що це я? Здається, я загубив нитку розповіді.

— Дивіться! — раптом кричить Руда, показуючи на вікно. — Дивіться ж бо!

Горбач із Македонським кидаються до вікон, а ми обертаємося і теж дивимося туди, в чорно-­синє небо, де блякла тріщинка ранку висвітлила й розпанахала обрій.

— Ранок! — патетично вигукує Лері, змахуючи віником. — Сонце! (Хоча ніякого сонця ще немає і близько.) — Ура! — Він салютує віником у напрямі вікна — і на мене з Курякою плавно пікірують сизі балабушки пилу впереміж із недопалками.

Так вона закінчилася, ця мерзотна ніч, хоча, звичайно, не зовсім у той момент, коли ми помітили перші ознаки ранку, і навіть не тоді, коли він по-справжньому настав. Тобто, звісно ж, те, що оточувало нас, уже не було ніччю, однак називати цю сіру мрич ранком я також не став би. Радше перехід від однієї ночі до іншої — такий опис значно ближчий до істини. Тим більше, нікому не вдалося нормально поспати й прокинутися, я навіть не пам’ятаю, чи був того ранку сніданок, і взагалі мало що пам’ятаю, тільки себе в якийсь момент, і Сліпого, який сидить коло гітари, а в кімнаті сіро, неначе вже знову вечір, і порожні пляшки вишикувалися на тумбочках, хоч я, знову ж таки, не пам’ятаю, щоби хтось із них пив. Обурений вигук Лері, який піднімає порожню пляшку:

— А вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами й переживаємо!

Під «там», мабуть, мається на увазі їдальня, але обід чи сніданок — незрозуміло, а «вони» — це хтось ще і я сам, бо не пам’ятаю, щоб я відлучався кудись та щось їв, отже, швидше за все, я був серед тих, котрі пиячили.

Пам’ятаю Лорда, який вкриває сплячу Руду, і Чорного, який димить на своєму ліжку. Чорного, живого місця на якому — тільки сигарета й око, все решта — білі перехрещені смуги пластиру. Сліпий киває у такт своїй пісні, голубувато-сірий, барви заношених джинсів, наче воскреслий Лазар, усе ще в колись білому светрі, який тхне вином і спиртними примочками. Нагинається над гітарою, дзвенить струнами, нашіптуючи невиразний текст, щось про Ліс із неходженими стежками і струмками, гіркими від трави, яка росте вздовж берегів.

Руда спить, зіщулившись між подушками, затиснувши долоні між колінами, волосся — наче яскраво-червоне пір’я підстреленого дятла, все решта — непомітне й повсякденне, навіть вона сама на цьому місці — щось звичне, що саме там і має перебувати, на що ніхто вже не звертає уваги, за винятком однієї-єдиної людини, яка закутує її ковдрою, немов скнара; той скнара ховає свій найцінніший скарб подалі від сторонніх очей.

Лері підбирає з підлоги пляшку й обурено струшує:

— Вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами і переживаємо.

— А ти не переживай даремно, — радить йому Чорний. — Побережи нерви.

Я слухаю. Уважно вслухаюся в його інтонації, в яких неявно присутнє вдоволення, і мені цікаво, чому він так радіє, цей побитий, невиспаний, голодний Чорний, а потім переводжу погляд на Сліпого — і здогадуюся, як виглядає те, чим так тішиться Чорний під своїми бинтами. Воно виглядає як обличчя Сліпого з заплилим оком і розсіченою губою. У день, коли знайшли небіжчика. Коли кожна подряпина — знак причетності до дечого, причетності та вини. І йому начхати, що на ньому самому їх не менше, цих відмітин, головне, що вони — у Сліпого.

«Ліс, ліс... Темний, духмяний, із запахом м’яти... Пісні найсолодші — заманки для мандрівців...»

Чорний гасить сигарету об живіт культуриста на плакаті у себе в узголів’ї.

— Що відповідати Ральфові, якщо він запитає про синці?

Побитий, невиспаний і так далі чесно запитує в однозграйників, як йому поводитись у скрутній ситуації. Здавалося б, це ні для кого не є причиною вкриватися сверблячими плямами від щік до пупка — плямами, які чухатимуться навіть і через тиждень після появи, але я відчуваю їх на собі: вони — наче дрібні та пекучі комашки, що блискавично розповзаються під светром, кусючі, з липучими лапками; я відчуваю це так, наче хтось закинув цілу жменю комашок мені за комір.

— Кажи, що планував, коли почав верещати, — пропоную я. — Або мовчи, яка різниця? Для твоїх планів однаково добре підходить і оте, і це.

Несамовиті іскорки просочуються крізь смужки пластиру в мій бік.

— На що ти натякаєш?

— Та ні на що. Просто я на твоєму місці не став би так швидко оговтуватися після нападу божевілля. Адже ти з’їхав з глузду, Чорний! Не далі як учора. Міг би залишити всілякі розумні запитання на потім. Це виглядало би природніше.

Я говорю й говорю, і не можу зупинитися, вона скидається на лекцію, ця моя промова, і пам’ятається мені не тільки як довга, а навіть як красива. Хоч тут я, можливо, видаю бажане за дійсне, бо чомусь виразно пригадую палець, яким я махав перед заліпленим пластиром носом Чорного, а звідки міг би взятися палець у моєму організмі? Я провів екскурс класичними образами божевільних, витягнув на світло Офелію й капітана Ахава, порозмірковував про поросячі хвости, неозброєним оком помітні під чиїмись спідницями, про коханців, які стрибають у вікна при появі чоловіків, але забувають прихопити труси та черевики, я говорив довго і натхненно, хоча мені заважали стривожені оплески Табакі й оті комашині атаки, а коли я завершив свою промову, Чорний поцікавився, що саме я мав на увазі «під усією цією маячнею».

Табакі радить Чорному «не будити лихо, поки воно тихо», бо «ну видно ж, як він сильно-­пресильно нервується, а тобі все мало, так?».

— Прислухайся до голосу народу, — раджу я. — Офелія, що не добігла до річки...

При згадці про річку справжній кандидат у божевільні, побитий ватажок і лісопроходець киває і стверджує, що «річки — це така небезпечна субстанція... Ніколи не знаєш, чи можна з неї пити. Лежи та слухай, поки точно не вирахуєш, чи є в ній жаби, і якщо є, сміливо можеш пити, не отруїшся».

— Дякую, — кажу я Сліпому. А Чорному кажу: — Ось. Повчись у майстра, — і, не слухаючи його

1 ... 137 138 139 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"