Читати книгу - "Дім, в якому…"

Усе, що буде далі, можна передбачити, і я все це передбачаю. Клітку для Чорного та Сліпого, в якій вони, можливо, зжеруть один одного від нудьги і взаємної неприязні, допити й з’ясування обставин смерті Краба, розбрід серед Щурів, які залишилися без ватажка, і ще багато чого, у зв’язку й без зв’язку з переліченим вище. Чого я не можу передбачити, то це того, що, насидівшись у Клітці, Сліпий і Чорний дійдуть згоди стосовно шостої. Як же їм, мабуть, нудно було сидіти там разом, якщо Сліпому сяйнула така ідея, і як же Чорному не хотілося повертатись у зграю, якщо він на це погодився. Може, якби вони посиділи в ізоляторі трохи довше, Сліпий придумав би що-небудь ще. Клітки сприяють роздумам, якщо тільки не залишатися в них занадто довго. Що довше сидиш, то сильніше напосідають страхи, й тут уже не до розмірковувань, але двоє можуть протриматись навіть тиждень, а полон Чорного і Сліпого побив усі рекорди Клітки — одинадцять днів з гаком. Якби я не був лисим, на моїй голові з’явилося б рівно стільки сніжно-білих волосин, по одній на кожен день їхньої відсутності. Дякувати за це треба було Ральфові, який переживав за втікачів зі Щурника. Він з якогось дива вирішив, що Сліпий передушить їх, як тільки отримає таку можливість, і дуже старався, щоб той її не отримав, так що у Сліпого була ціла вічність для всіляких світлих ідей. Вони з Чорним зрідка обговорювали ці ідеї, а решту часу грали в кишенькові шахи та відпорювали оббивку стін у пошуках сигаретних тайників. Такий звичай завели полоненики Кліток відтоді, як Вовк привселюдно оголосив, що зашив блок сигарет десь на просторах стін ізолятора. Швидше за все, то був жарт, і поки не потрапиш до ізолятора, воно десь так і сприймається, але всі, хто провів у Клітках більше, ніж два дні, втрачали почуття гумору й починали шукати сховок. Тому по стінній оббивці там скрізь тягнулися латки і шви на місцях розрізів, бо полоненики орудували бритвами й пазурами, і з часом не залишилося жодної незайманої ділянки, довшої ніж десять сантиметрів. Перевірені місця було прийнято зашивати, для чого й залишалися над дверима голки з засиленими в них нитками, але Сліпому та Чорному голки не знадобилися, бо вони знічев’я дошукалися до штукатурки й навіть до цегляного мурування.

Акула серйозно запідозрив їх у намірі пробити хід у зовнішність і втекти. Після Ґнота і Соломона з Доном він став украй дражливим з цього приводу, і все допитувався в Чорного, куди б вони зі Сліпим пішли, якби їм щось таке вдалося. Напевно, Акула сподівався таким чином відшукати тих трьох, так ніби Сіродомна людність, як косяки мігруючих лососів, здатна рухатися тільки в одному напрямі. Сам я не бачив, що вони там сотворили зі стінами, але, судячи з тривалості ремонту, ізолятору була заподіяна неабияка шкода.

Я похоплююся, що говорю надто довго, не чуючи реплік у відповідь, і з підозрою дивлюся на Русалчину голову, що зісковзнула з мого плеча кудись під пахву.

— Е, чи ти, бува, не спиш, любителько історій? Адже я для тебе стараюся, стрясаю повітря...

— Ні, звичайно, — відказує перебільшено бадьорий голос, трішки приглушений рукавом моєї фуфайки. — Я уважно слухаю. І роздумую.

— Про що саме ти роздумуєш з таким сонним виглядом?

— Ну, — вона відсторонюється, і я знову бачу напис у прорізах жилетки про те, що вона пам’ятає все, — я думаю, як сильно відрізняються одна від одної розповіді про одне й те саме, при тому, що жоден з оповідачів не бреше по-справжньому.

— Усе залежить від оповідачів. Жодна розповідь не може передати дійсність достеменно — такою, якою вона була. Я вже сказав тобі, що віддаю перевагу історіям Табакі.

— Ну, а я вважаю за краще порівнювати різні історії.

Жалібно покректуючи, вона випростує зігнуті ноги й витягує їх. Легенькі кеди, сірі від довгого носіння, заштопані біля краю гумових носачків. Такі дитячі та зворушливі, що на них неможливо спокійно дивитися. Коли Русалка міняє позу, вузлики на її жилетці зсовуються, відкриваючи новий напис: «Ненависть до могили!»

— Це ще яка така ненависть? — дивуюся я. — До кого?

Вона опускає голову, розглядаючи напис.

— Ну... Просто так. Про всяк випадок. Треба ж мати і щось трохи похмуре.

— Здається, зовсім не обов’язково…

«Ненависть до могили» ховається під попелястими вузликами, й мені відразу стає спокійніше. Усе це ігри, дитячі розваги, але я ставлюся до таких речей серйозно. Може, тому, що знаю: ніхто в Домі ні в що не грає просто так.

Русалка піднімає коліна до обличчя й обіймає їх, сумно згорбившись. Ні написів, ні людини, самі лише струмуючі потоки волосся.

— Ти вважаєш, що мені не пасують сильні почуття? Що мені це ніби не до лиця, так?

Я наступив на болюче місце. Вічно забуваю про цей її комплекс Сірої Мишки: «Розумієш, я ж не особистість, ну, не яскрава людина... У мене все таке блякле й нецікаве всередині...» Комплекс, із яким марно боротися, який доводить до шалу невразливістю власних позицій. «Ось, наприклад, Руда...» Коли перед її очима людина, яка насилу керує своїми емоціями, яка рве та мече з приводу й без причини, раптово переходить від сміху до сліз, не вміє приховувати ні любові, ні ненависті, — то це красиво, це жіночно, це приваблює, немов яскраві плями на крилах метелика, і закручує, і відносить, і зневолює, але дуже мало хто здатний витримати яскраву особистість Рудої довше ніж кілька годин, навіть не будучи об’єктом її почуттів. Хай живе Лорд, нерви Лорда, його терпіння й усе інше, чого немає в мене, може, йому це ближче та зрозуміліше, бо він і сам був таким, поки не загримів до справжніх психів, і так, вони дуже добре виглядають, ця парочка у вічному загостренні пристрастей, — вогненно­волоса Ізольда і кобальтоокий Трістан, в обох усе трансцендентно й нарозхрист, хапайте кисень і подалі ховайте посуд, але чому хтось повинен комплексувати і мучитися від того, що в нього все не так, ось що для мене незбагненно, я ніколи не розумів цього, й у своїх спробах переконати Русалку доходив до майже Лордівсько-Рудської точки кипіння, ось тільки сенсу це не мало жоднісінького. «Це нерви, просто нерви, немов оголені дротики, звисають на всі боки й за все чіпляються, до чого тут особистість і міра її яскравості, дурнесеньке ти створіння?» — однак у відповідь тільки похитування головою й зімкнуті губи, хочеш — скрегочи зубами, хочеш — бийся головою об стіну, висновки зроблені раз і назав­жди й перегляду не підлягають.

Адже є ще Щуряка — хижа істота, подібна на Сліпого, як рідна сестра, тільки ще менш приязна, ото вже з ким Русалку не порівняєш, і слава богу, але моє щире «слава богу!» сприймається лише як слабка розрада Ходячомишачої Сірості.

Дивлюся на неї, заховану під волоссям аж до носаків кедів, заплющую очі й подумки міцно пригортаю її до себе руками-невидимками. Русалка слухняно привалюється до мене, наче я дійсно це зробив, і я здригаюся, вражений її чутливістю; вона майже зав­жди відгукується на дотики моїх примарних рук, навіть коли засмучена