Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Очевидний наслідок не забарився: верховною владою в такій ситуації невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики».

Цей період характеризувався також:

— «протиборством між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації»,

— «значною напругою» у відносинах між урядами УНР та ЗОУНР внаслідок того, що вони обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності,

— «крахом усіх акцій дипломатії УНР на міжнародній арені»,

— несумісними принципами зовнішньополітичної орієнтації: УНР — на поляків, ЗОУНР — на денікінців[281].

І от питається: чи могла все це компенсувати урядова декларація від 12 серпня 1919 р., яка відкинула засадничий, «трудовий принцип» і всього політичного устрою «другої» УНР і «проголосила курс на парламентаризм та загальну трудову демократію»? Відповідь залишається за вами, читачу.

Свій варіант відповіді сформулював зо два десятки років тому Василь Яблонський. Попри ідеологічно вмотивоване, як на наш смак, твердження — «у 1918—1919 рр. існувала об’єктивна необхідність такої специфічної форми державного правління, як Директорія», він обґрунтував такі констатації :

— «характер конституційного процесу не дав можливості закласти справжні конституційно-правові підвалини державного будівництва»,

— «невизначеність державних інститутів щодо пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, непослідовність її проведення»,

— запровадження «трудового принципу» в процесі державотворення унеможливило громадянську злагоду»,

— «нехтування процесом вироблення Конституції, порушення конституційних норм і принципів призвело до встановлення автократичного режиму»[282].

Таких самих висновків, правда значно розширивши їх, незалежно дійшли й інші дослідники:

— нові провідники України «значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв’язання політичних та соціально-економічних проблем»,

— вони негативно поставилися до ідеї ТКНУ, але таки взяли в ньому «небезрезультатну» участь,

— з кінця 1919 р. діяльність проводу УНР переміщується, «в основному», на еміграцію,

— Петлюра, «з огляду на позиції країн Антанти та внутрішні фактори», виразно еволюціонував від націонал-соціалізму в бік поміркованих, лояльних до нього соціалістів-федералістів,

— плани відсторонення соціалістів від влади та зміни політичного курсу у Петлюри і провідних діячів УПСФ «визрівали з кінця 1919 р.» і «були реалізовані у травні 1920 р. у вигляді есефівського уряду»[283].

За чотири роки до виходу документальної збірки «Директорія, Рада Народних Міністрів УНР» наукова, та й не тільки, громадськість, принайм­ні та її частина, яка не уникає знайомитися з результатами досліджень колег, була поінформована про те, що:

— Директорія, на відміну від своїх попередників — Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державо­творення,

— політичні партії, які її утворили, не мали спільної програми націо­нально-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади — від радянської системи до традиційно-парламентської моделі,

— реалізація «трудового принципу» виявилася «важкоздійсненною»,

— «у серпні 1919 р. Директорія УНР (власне — Петлюра, оскільки на той час Директорії як «колективного органу управління» вже не існувало. — Д. Я.) остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму <...>, але проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден з них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя»,

— і, нарешті, «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві. Згадані фактори <...> мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України»[284].

Частина II

Український Національно-Державний Союз — Український Національний Союз: інфернальний вибір націонал-соціалізму

За століття українські історики різних шкіл та генерацій так і не дійшли згоди щодо часу, місця, обставин утворення так званого Українського Національного Союзу, який начебто створив так звану Директорію, яка, в свою чергу, нібито зорганізувала антигетьманське повстання, нібито очолила його, а згодом — проголосила й очолила Українську Народну Республіку, яка буцімто проіснувала на території сучасної України до кінця 1920 р.

Спробуємо розібратися в цьому самі.

Отже, після підписання ганебного, зрадницького Берестейського миру, після безславної смерті УЦР, після окупації більшої частини її німецькими та австрійськими військами, після проголошення Української Держави перед провідниками збанкрутілого націонал-соціалістичного руху постала дилема політичного вибору. Головне питання: як ставитися до нового національного, але зовсім не соціалістичного режиму, опертого на німецькі та австрійські багнети? Теоретично варіантів було декілька.

Перший. Підтримати новоутворену державу та її провід. На користь цього вибору говорили формально проголошений і фактично реалізований національний характер цієї Української держави та її голови.

Варіант другий. Стати в «м’яку» опозицію до гетьманського режиму, критикуючи його, скажімо, за недостатньо радикальну політику в соціальному, наприклад, питанні. Власне, напрям критики в цьому випадку особливого значення не мав — головне в таких випадках, а особливо в умовах війни, робити акцент на слові «м’яка», а не на слові «опозиція».

Варіант третій. Обрати курс на «жорстку» опозицію режимові, критикуючи його несамостійність, залежність від окупаційних військ тощо. Цей варіант не міг бути практично реалізований тому, що саме націонал-соціалісти УНР і запросили німецькі та австрійські війська.

Четвертий. Проголосити радикальний, опозиційний курс із метою скинути новий політичний режим. Такий курс мав базуватися не інакше як на ультрасоціалістичних, радикально «антибуржуазних», антиросійських (але не антибільшовицьких) гаслах. У цьому і тільки в цьому випадку відкривалась можливість бодай тимчасового політичного та військового союзу з ленінським режимом, без допомоги якого розгорнути скільки-небудь активну антигетьманську діяльність було неможливо.

Українські політичні партії тієї доби, за найоптимістичнішими підрахунками, станом на листопад 1918 р. формально могли нараховувати в своїх лавах не більше 10 тис. зареєстрованих членів, у т. ч. УПСР — до 5 тис., УСДРП — до 3,5 тис.

Перший місяць після розгону УЦР провідні її політичні сили — Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і їхні лідери ознак життя не подавали. Спостерігали за тим, куди подує новий політичний вітер. Як свідчать усі відомі дослідження, лише 21 травня другорядні за політичною вагою представники Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), соціалістів-федералістів (УПСФ), трудової партії (УТП) та хліборобів-демократів (УХДП), а також об’єднаної Ради залізниць України та Головної ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки несміливо озвучили утворення так званого Українського Національно-Державного Союзу (УНДС).

Характерними рисами цих «гуртків за інтересами», українських політичних партій, були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, незнач­ний вплив на політичних симпатиків та інших людей. Усі інші «фактично мало були поширені дисциплінованим членством поза інтелігентські гурти»[285]. Як справедливо зауважив один із дослідників, з усіх національних організацій соціал-демократичної партії в дореволюційній Росії Українська соціал-демократична робітнича партія мала чи не найменше значення. Сказати прямо — мала настільки мізерне політичне значення, що серйозні політики, як, наприклад, Ленін, ніколи не цікавилися УСДРП як політичною потугою. Передовсім тому, що вона нею не була[286].

21 травня ці «партії» оприлюднили такий собі «Меморіял», у якому заявили: «сучасний