Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Хтось із хлопців захворів? — спитала я в Мері, коли вона кинулася через залу нам назустріч.

— Ні. Із хлопцями все гаразд. Ходімо до лабораторії. Негайно, — кинула вона через плече, вже прямуючи до вежі.

Ми з Метью охнули й заціпеніли, побачивши картину, яка нас там зустріла.

— Такого дерева Діани мені ще не доводилося бачити. Дещо абсолютно неочікуване, — сказала Мері, опускаючись так, що її очі опинилися на одному рівні з круглою посудиною перегінного кубу, що містив коріння чорного дерева. Воно було не схоже на перше дерево Діани, котре було повністю срібним і набагато витонченішим за своєю структурою. Це ж мало товстий темний стовбур і так само товсті голі гілки. Воно нагадало мені той дуб, під якими ми сховалися після того, як на Метью напала Жульєтта.

Я висмоктала життєву силу з того дуба, щоб врятувати життя Метью.

— Чому ж воно не срібне? — спитав Метью, беручи в долоні перегінний куб із крихкого скла.

— Я додала до розчину Діаниної крові, — пояснила Мері. Метью випрямився й ошелешено поглянув на мене.

— Погляньте на стіну, — сказала я, показуючи на скривавленого вогнедишного дракона.

— Це — зелений дракон, символ аква регія або аква фортіс, — сказав Метью, зиркнувши на стіну.

— Ні, Метью. Добряче придивися. Забудь те, що там, на твою думку, зображено і спробуй побачити це немовби вперше.

— О Боже, — ошелешено мовив Метью. — Це що — моя емблема?

— Так. А ти помітив, що дракон вхопив себе ротом за хвіст? І що це зовсім не дракон? Дракони ж бо мають чотири лапи, а тут дві. Це — вогнедишний дракон.

— Вогнедишний дракон. На кшталт… — і Метью вилаявся, не скінчивши фрази.

— Існувало багато теорій стосовно того, яка проста речовина потрібна для того, щоб витворити філософський камінь. Роджер Бекон, який був попереднім власником манускрипту, вважав, що такою речовиною є кров. — На мою думку, ця інформація мала привернути увагу Метью. І сіла навпочіпки, роздивляючись дерево.

— Ти побачила фреску і дослухалася до свого інстинкту. — Трохи помовчавши, Метью провів пальцем по запечатаному воском краю посудини. Віск тріснув. Мері перелякано охнула — він зруйнував її експеримент!

— Що ти робиш?! — приголомшено спитала я.

— Керуюся власним інстинктом і додаю дещо до перегінного кубу. — Метью підніс до рота свою кисть, прокусив її і став тримати над вузькою тріщиною. Його темна кров почала капати в розчин і опускатися на дно. Ми стали вдивлятися в нього.

Щойно мені здалося, що не станеться нічого, як по скелетоподібному стовбуру дерева почали підніматися тоненькі червоні стрічечки. На гілках умить з’явилися золоті листки.

— Ви лишень погляньте! — зачудовано вигукнула я.

Метью посміхнувся. У тій посмішці і досі прозирав жаль, але була в ній і надія.

Серед листя почали з’являтися червоні плоди, що іскрилися, наче маленькі рубіни. Широко розкривши очі, Мері почала стиха молитися.

— Моя кров витворила структуру дерева, а твоя — запліднила її, — повільно мовила я. Моя рука інстинктивно потягнулася до вже порожнього живота.

— Так. Але ж чому? — спитав Метью.

Якщо й могло що-небудь пояснити нам таємничу трансформацію, спричинену поєднанням крові вампіра та відьми, то це пояснення слід було шукати в химерних ілюстраціях манускрипту Ешмол-782 та в його таємничому тексті.

— Через скільки часу ти пообіцяв повернути доктору Ді його книгу? — спитала я Метью.

— Не думаю, що на це піде багато часу, — стиха мовив він. — Зовсім небагато, якщо я вже цим зайнявся.

— Чим швидше, тим краще, — сказала я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью, а він тим часом продовжував спостерігати за дивом, яке витворили краплини нашої крові.

25

Химерне дерево продовжувало рости й розгалужуватися і наступного дня, і через день наступний: його плоди достигли й попадали поміж корінням дерева у ртуть та первісну матерію. Утворювалися нові бруньки, виростали нові листочки і квіти. Раз на день листки з золотого кольору оберталися на зелений, потім знову на золотий. Інколи дерево випускало нові гілки, а інколи — новий корінь для кращої стійкості.

— Я ще не знайшла для цього належне пояснення, — сказала Мері, кивнувши на стос книжок, які Джоан повитягувала з полиць. — Схоже, ми створили дещо цілковито нове.

Незважаючи на заняття алхімією, я не забула про свої обов’язки як відьми. Я сплітала й розпускала мою невидиму сіру мантію, і з кожним разом робила це швидше, а результати були кращими й ефективнішими. Марджорі пообіцяла, що колись я зможу перекласти своє плетиво на слова, щоб цим заклинанням могли скористатися й інші відьми.

Прийшовши через кілька днів після занять додому, я піднялася сходами нагору, скидаючи на ходу свою невидиму мантію. Енні якраз розвішувала у дворі білизну, яку забрала у пралі. Джек був з П’єром та Метью. Я зголодніла й мені стало цікаво: а що ж там Франсуаза приготувала на вечерю?

— Якщо мене через п’ять хвилин ніхто не нагодує, я кричатиму. — Ця моя заява супроводжувалася легеньким стуком шпильок об підлогу: то я зняла вишиту передню вставку зі свого плаття і кинула її на стіл. Мої пальці потягнулися до мотузок, на яких тримався мій корсаж.

Біля каміна хтось тихенько кахикнув.

Я різко крутнулася, вхопившись пальцями за тканину, що прикривала мої груди.

— Якщо кричатимете, то, боюся, з цього буде мало толку. — Голос, що долинув із крісла, котре стояло біля каміна, був сухий та шорсткий, мов пісок, гнаний вітром. — Вашу служницю я послав за вином, а мої старі кінцівки рухаються недостатньо швидко, щоб задовольнити бажання, яке ви щойно висловили.

Мало-помалу я обійшла гігантське крісло. Незнайомець підняв сиву брову і витріщився на мою непристойність. Його нахабний погляд розсердив мене.

— Хто ви такий? — Цей чоловік не був демоном, відьмаком чи вампіром. Він просто був старим зморшкуватим дідком.

— Здається, ваш чоловік та його приятелі звуть мене Старий Лис. Окрім того, я, грішний, є державним скарбником. — Найрозумніший та найхитріший чоловік Англії і, безсумнівно, один із найжорстокіших, помовчав, чекаючи, поки його слова проникнуть у мою свідомість. Приязність його тону анітрохи не притупила гостроти його пронизливого погляду.