Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Я тримав двері машини, поки Вікторія сідала. Її темно-бордова сукня ледь шелестіла, коли вона влаштовувалась на сидінні. Потім я сам сів поруч із нею, і машина рушила. Вона мовчала, дивлячись у вікно, а я відчував кожну хвилину цього мовчання. Мені хотілося щось сказати, але слова зникали, щойно я дивився на неї.

— Схоже, вечірка тобі сподобалася, — нарешті заговорив я, намагаючись вигнати з голови свої думки.

Вона повернула голову до мене, її обличчя було розслабленим, а в очах все ще блищав вогник задоволення.

— Так, вона була дивовижною, — відповіла вона. — Але я рада, що все скінчилося. Ці підбори — справжнє катування.

Я усміхнувся, кивнувши.

— Я помітив. Як ти взагалі витримала стільки годин?

— Терпіння, витримка й… таємні перерви, — вона засміялася, і цей звук був як музика. — А ти? Як витримав цей вечір?

— Якби ти знала, як я намагався уникнути журналістів… — я закотив очі, посміхнувшись. — Але загалом, це було варте того. Я побачив тебе на подіумі. Ти була приголомшлива.

— Камілло, — її голос змінився, став м’якшим. — Не перебільшуй.

— Я не перебільшую, Вікторіє, — серйозно сказав я, дивлячись прямо в її очі. — Ти була найкращою там.

Вона зітхнула й опустила погляд, проте я помітив, як її щоки залилися легким рум’янцем.

Машина зупинилася біля готелю, і я швидко вийшов, щоб відчинити їй двері. Вона виглядала трохи втомленою, але все ще зберігала свою грацію. Ми разом піднялися до її номера, і я сповільнив кроки, коли ми наблизилися до дверей.

— Ну що ж, — тихо сказав я, опускаючи руки до кишень. — Сподіваюся, ти зможеш нормально відпочити після такого дня.

Вона кивнула, дивлячись на мене.

— Дякую, Камілло. За те, що прийшов. Це… багато для мене значить.

Я усміхнувся, відчуваючи, як ці слова пробирають мене до самого серця.

— Ти знаєш, що я завжди буду поруч, Вікторіє.

Її погляд був таким, ніби вона хотіла щось сказати, але вагалася. Напевно, як вагався і я.. Зрештою, вона просто відчинила двері номера, зробивши крок усередину.

— Добраніч, — прошепотіла вона, перш ніж зачинити двері.

— Добраніч, — тихо відповів я, залишившись стояти в коридорі.

Я ще кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім глибоко видихнув і повернувся до свого номера. Але щось точно залишилося недомовленим, щось, що я не міг пояснити.

Я стояв у своєму номері, і не міг знайти собі місця. Її очі, ті останні кілька секунд перед тим, як вона зачинила двері, весь час були переді мною. Там було щось таке, чого я не міг ігнорувати: вагання, напруга, можливо, навіть очікування.

Глибоко видихнувши, я пройшовся кімнатою й скинув з себе піджак, намагаючись відволіктися. Але вже через хвилину зрозумів: цього не змінити. Я не зможу заснути, не зможу спокійно дихати, поки не переконаюсь, що ми обоє не залишили щось важливе несказаним.

— Чорт забирай, — пробурмотів я, розвертаючись і швидко виходячи з номера.

Мої кроки лунали порожнім коридором, але я навіть не звертав на це уваги. Серце билося як скажене, ніби в гонці з часом. Кілька кроків — і я вже біля її дверей. Підняв руку, однак на мить застиг. А що, якщо це помилка?

Та я не встиг навіть дати собі відповідь, як уже стукав у двері. Легко, але наполегливо.

Двері відчинилися. Вона стояла там, ніби й не відходила від дверей, у тій самій сукні. Її волосся тепер було розпущене, легкими хвилями спадало на плечі. А очі злегка примружилися від здивування.

— Камілло? — тихо запитала вона, а її голос був теплим і трохи розгубленим. — Щось сталося?

— Так, — сказав я, роблячи крок ближче, до неї. — Сталося.

— Камілло, — прошепотіла вона, але це було все, що я чув, перш ніж різко притягнув її до себе, накриваючи її губи своїми.