Читати книгу - "Крістіна"

Каннінґемів не було, зате перед будинком стояла Крістіна, і на її червоно-білому покритті поблискував конденсат із кристалів льоду. Лише цього тижня її віддали разом з рештою конфіскованих машин. Від самого лише погляду на неї в душу заповзав страх, тупий, наче біль у голові. Я не хотів сідати в ту машину і їхати в ній, ні того вечора, ні будь-коли. Я хотів у свій простецький «дастер» масового виробництва з його вініловим покриттям сидінь і дурнуватою наліпкою на бампері — «АВТО ПРАЦІВНИКА МАФІЇ».

На задньому ґанку спалахнуло світло, і ми побачили силует Арні, що наближався до дверей. Він уже навіть не схожий був на Арні. Плечі стали сутулими, рухи здавалися більш характерними для старшого чоловіка. Я сказав собі, що це лише плід моєї уяви, що мої підозри обернулися проти мене. Набрехав сам собі, звичайно… чудово про це знаючи.

Він відчинив двері й вихилився надвір у старій фланелевій сорочці й джинсах.

— Денніс! — вигукнув він. — Мій друг!

— Привіт, Арні, — сказав я.

— Здрастуйте, містере Ґілдер.

— Здоров був, Арні, — тато підняв руку в рукавичці на знак привітання. — Ну як воно?

— Та ви знаєте, не супер. Але все зміниться. Новий рік, нова мітла, старе гівно вимели, нового насипало, га?

— Мабуть, так, — здавалося, тато трохи шокований. — Деннісе, ти точно не хочеш, щоб я по тебе повернувся й забрав?

Цього я хотів понад усе в світі, але на мене дивився Арні, і хоч ротом він досі всміхався, але очі дивилися жорстко й уважно.

— Ні, мене Арні додому відвезе… якщо, звісно, це іржаве відро заведеться.

— Ой-ой, ти думай, як мою машинку називаєш, — застеріг Арні. — Вона в мене дуже чутлива.

— Справді?

— Так, вона така, — усміхнувся Арні.

Повернувши голову, я гукнув:

— Вибач, Крістіно!

— Оце вже краще.

Кілька секунд ми всі втрьох просто стояли: ми з батьком біля підніжжя кухонних сходів, Арні — у дверях над нами, — і ніхто не знав, що казати далі. Мене охопила якась паніка — хтось неодмінно мусив щось сказати, бо інакше ціла сміховинна вигадка про те, що нічого не змінилося, не витримає й завалиться під власною вагою.

— Ну що ж, — зрештою промовив тато. — Діти, не напивайтеся. Арні, якщо ти вип’єш більше, ніж пару пляшок пива, подзвони мені.

— Не хвилюйтеся, містере Ґілдер.

— Усе з нами буде добре, — я вишкірився, і посмішка вийшла пластмасовою, неприродною. — Їдь додому, тату, виспись, щоб бути красивим. Тобі це потрібно.

— Так-так, — застеріг тато. — Думай, як моє обличчя називаєш. Воно в мене дуже чутливе.

І він пішов до своєї автівки. А я стояв і проводжав його поглядом, спираючись пахвами на милиці. Я дивився, як він проходить позаду Крістіни. І коли він задом виїхав з доріжки й повернув у бік дому, мені трохи відлягло на душі.

Стоячи у дверях, я обережно позбивав сніг з кінчика кожної милиці. У Каннінґемів на кухні була кахляна підлога, а декілька майже-нещасних випадків навчили мене, що на гладеньких поверхнях пара костурів з налиплим на них мокрим снігом може перетворитися на ковзани.

— А непогано ти обходишся з цими штуками, — прокоментував Арні, дивлячись, як я йду по плитці. З кишені фланелевої сорочки він витяг пачку «Типарильйо»[152], витрусив одну, затиснув у білому пластиковому мундштуку й підкурив, схиливши голову на бік. Полум’я сірника на мить затанцювало на його щоках примарною жовтою барвою.

— Я б охоче позбувся цього вміння, — сказав я. — Коли це ти почав сигари курити?

— У Дарнелла. При матері я не курю. Вона від запаху казиться, як дурна.

Він курив не як юний хлопчисько, який щойно опанував цю звичку, — він курив як чоловік із двадцятирічним стажем цього діла.

— Подумав, треба попкорну наробити, — сказав Арні. — Ти не проти?

— Звісно, що ні. А пиво в тебе є?

— Так точно. У холодильнику шестизарядна упаковка й ще дві внизу.

— Круто. — Я обережно сів за кухонний стіл і простягнув ногу. — А де твої?

— На новорічну вечірку до Фассенбахів поїхали. Коли тобі гіпс знімають?

— Як пощастить, то, може, наприкінці січня. — Я помахав милицями в повітрі й карикатурно закричав: — «Крихітка Тім знову ходить! Хай нас Господь благословить, усіх до єдиного!»

Арні, який саме був на півдорозі до плити з глибокою сковорідкою, пачкою попкорну та пляшкою олії «Вессон», розсміявся й похитав головою.

— Той самий старий Денніс. Усередині лишився такий же, нічого не витрусили, гівняр ти такий.

— А ти, Арні, не надто балував мене відвідинами, поки я лежав.

— Я тобі вечерю на День подяки приніс. Чого ще тобі треба, крові?

Я знизав плечима.

Арні зітхнув.

— Інколи я думаю, що ти, Деннісе, був моїм талісманом.

— Не приколюйся, шланг автомобільний.

— Ні, серйозно. Відтоді, як ти поламав свої чарівні кістки, у мене суцільні трабли, і я досі в цьому окропі варюся. Дивно, як ще на рака не схожий.

І він від душі розсміявся. Від хлопця, у якого неприємності, такого навряд чи можна очікувати; то був сміх чоловіка — так, чоловіка — який сам від себе преться. Він поставив сковорідку на плиту й хлюпнув на дно олії. Волосся, підстрижене коротше, ніж колись, і зачесане назад у спосіб, мені незнайомий, упало йому на лоба. Швидким порухом голови він відкинув його назад й додав до олії попкорн. Потім захряснув пательню кришкою. Пішов до холодильника. Витяг упаковку з шести бляшанок пива. Брязнув нею об стіл переді мною, витяг дві бляшанки й відкрив. Підніс свою догори. Я підніс свою.

— Тост, — сказав Арні. — Хай у тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому здохнуть усі гівнярі світу.

Я повільно опустив своє пиво.

— Чувак, я не можу за таке пити.

Я побачив, як у його сірих очах спалахує іскра люті — і мерехтить у глибині, немов фальшиві веселощі. А потім гасне.

— А за що ти можеш пити… чувак?

— Може, за коледж? — спитав я тихо.

Він зиркнув на мене похмуро. Добрий настрій випарувався, немов за порухом чарівної палички.

— Я мав би зрозуміти, що вона навішала тобі на вуха свого сміття. Моя мати — з тих жінок, які не вгамуються, поки не отримають те, чого хочуть. І ти, Деннісе, добре це знаєш. Вона б самого диявола в сраку поцілувала, якби це їй допомогло здійснити задумане.

Я поставив пиво на стіл. Бляшанка все ще була повна.

— Ну, мене вона в сраку не цілувала. Просто сказала, що ти досі не подав жодної заяви й це її турбує.

— Це моє життя, — промовив Арні. Його