Читати книгу - "Вічний календар"

«Слухай, — сказав Улаш, — я багато разів зустрічав у хроніках, що Язлівець — місто-семисвічник?»

«Ну, коли дивитися з фортечного пагорба, то сидить наче на семи горбах».

«Там точно сім горбів?» — перепитав Улаш.

«Не знаю».

«Якщо будеш там — придивися уважніше, — попрохав. — Можливо, у цьому якась символіка?»

«Спробую».

Насамкінець розмови Д. розповів Улашеві, що там, звідки починається дорога на Язлівець — глибокий видолинок, який місцеві назвали Горб-Долиною.

«Як це буде англійською?» — поцікавився знавець Османської історії.

«Hill-and-Valley».

«Ти знаєш, поетично», — сказав Улаш.

«Ну, гаразд, — глипнувши на годинник, сказав Д., — я побіг».

«Щасливо, — усміхнувся Улаш, — повернешся — маякни».

«Окей».

Після зустрічі з Улашем Д. знову перейшов Бродвей. Тепер він прямував до букіністичної крамниці, власником якої був Стефан. Учора він залишив для Д. повідомлення, у якому йшлося про те, що Моше Ісхаков знайшов одного колекціонера старовинних паперів. «Щось там є зі Східної Європи. Може, тебе дещо зацікавить», — повідомив голос на автовідповідачі. Крамничка тулилася в будинку на Четвертій авеню. Зі Стефаном, колишнім пожежником, що вийшов на пенсію, а тепер продавав книжки, Д. знався віддавна. Дружина Стефана, з якою він давно розлучився, радо відступила за пристойну суму крамничку свого батька. На книжках, чесно кажучи, він знався кепсько. Перше, що Стефан зробив, — привіз п’ять жирних котів і поселив між книжковими стелажами. Новий книгар тягнув книжки звідки міг: у нього був старий велосипед з великим металевим кошиком на передньому колесі. По вулицях Мангеттена можна було з роками зібрати бібліотеку на будь-який смак. Мешканці часто позбувалися книжок, які збирали роками. Простір квартир, заповнений книжками, починав душити старих людей пилюгою. Лікарі виявляли астму й навіть психологічні розлади. Стефан же вперто їздив вулицями на велосипеді й підбирав викинуті книжки. Завозив до своєї крамниці, складав у паперові пачки. Коли крамниця зачинялася, умикав настільну лампу, годував котів і вгрузав у м’яке крісло. Годинами передивлявся привезені з вулиць видання. Інколи до його сильних і жилавих рук пожежника потрапляли старі європейські та американські видання. Одного разу він знайшов у бурштиновій телячій оправі прижиттєве видання лорда Байрона. Стефан подумав, що Нью-Йорк збожеволів. Хоча, чи варто дивуватися, якщо серед паперового мотлоху він знайде колись листки кумранських сувоїв.

Раз на рік навесні, коли пожежники влаштовували в Нью-Йорку парад, до Стефанової крамниці набивалося чимало колишніх колег із пожежної станції двигун 286/драбина 135 з Квінсу. Тоді, за віскі, у них розв’язувалися язики, і нестримні потоки спогадів заливали, наче пожежною піною, вузьке приміщення книгарні. Старі видання Стефанові приносив бухарський єврей із Квінса. Пожежник здогадувався, що бухарець Моше Ісхаков приносить не все. Вочевидь, рідкісні книжки, друковані в Амстердамі у єврейських друкарнях, Моше пропонує єврейським букіністам Мангеттена. Стефанові ж перепадає решта, чого не беруть єврейські букіністи Мангеттена, Квінса та Брукліна. Тобто те, чого не продадуть ні за які гроші. Моше роками їздить міні-веном «Шевролє» з перехнябленим переднім бампером, який прикручує скотчем. Мотор щороку проходить технічну перевірку без зайвих ремонтів. Щоправда, кузов підгнив і поржавів, бо Моше тримає своє авто на вулиці. Зрештою, з лишаями від корозії він придбав колись цю розвалюху за кількасот доларів на автомобільному звалищі. «То що тепер хотіти? — питався Моше у Стефана. — Що іржа зникне сама собою?»

Ісхаков раз на тиждень, інколи раз на два, привозив книжки для Стефана. Паркував «Шевролє» навпроти гідранта, вмикав аварійку й заходив до крамниці. Сторгувавши сотню-півтори доларів, задоволений, прямував убік мосту Вілліямсбурґ. Найпильніше Стефан дбав у крамничці про пожежну безпеку. Вогнегасники стояли на своїх місцях. Стефан радо вітав пожежного інспектора, коли той заявлявся з перевіркою, переступаючи сонних котів. Непокоїло Стефана тільки одне — якщо хтось із горішніх над крамничкою помешкань забуде вимкнути праску або газову конфорку. Раз на тиждень Стефан тренував котів на випадок пожежі. Коти неохоче піддавалися тренуванням, вишукуючи потаємні кутки або вилазячи на стелажі, звідки їх годі було без драбини дістати. Прочитавши в оголошеннях про дресирувальників псів, Стефан запросив одного, що видався найбільш придатним для такої справи. Тренування проводили у крамниці. Після того, як двері зачинялися і вмикалася зелена лампа, Стефан чекав на дресирувальника. З часом дресирувальник Майкл переконався, що Стефанові коти не піддаються жодному тренуванню. Стефан також погодився з цією думкою, коли одного разу коти замість того, щоб чемно на звук алярму вийти з крамниці, повискакували на стелажі і сховалися поміж книжок. Вони світили зеленими недовірливими очима, кожної миті готові зіскочити на підлогу й утекти геть.

Коли Д. увійшов до крамнички, Стефан сидів за столом серед провалля книжок. Біля зеленої лампи й комп’ютера лежало два бутерброди. Покупців майже не було. Якась молода пара, перешіптуючись, нишпорила в горішніх рядах мистецького відділу. Д. кивнув у той бік, звідки долинала тиха розмова. «Студенти з Купер Юніону», — тихо повідомив Стефан. Він скинув із колін пухнастого кота й голосно, щоби почули студенти, сказав, що через десять хвилин крамниця зачиняється. Там ще трохи пошаруділи, а потім із‑за найдальшого стелажа з’явилися розтатуйовані молоді люди.

«Добре, що зайшов, — сказав Стефан, — маю новину».

«Яку?»

«Щойно дзвонив Моше. Помер один старий. Зараз чистять його квартиру. Знайомий супервайзер покликав Моше, щоб той забрав собі паперовий мотлох. Як виявилося, покійний, у помешканні якого зараз бабрається у смітті Моше, був неабияким колекціонером рукописів і старих книжок. Будинок чистять мексиканці. Вони раді позбутися того непотребу якнайшвидше».

«А родичі?»

«Моше сказав, що старий був один як палець».

«Класно. Просто через день я відлітаю з Нью-Йорка. Як повернуся — побалакаємо».

«Приходь, приходь», — запрошував Стефан, провівши Д. до дверей.

Перед Митницею високо кружляв над полями шуліка. Одним крилом черкав щербатий, поруйнований фундамент старої цегельні, іншим — річку Джуринку. У коричневому оці птаха поміщалося багато. Можливо, навіть той джип, що розполохав дурне вороння видався хижакові мишею-полівкою. Зовсім нещодавно популяція шулік зросла в ареалі Джуринки. І той, що нині висів у повітрі, почувався господарем. Птах ловив теплі потоки, здіймаючись вище й вище. Нарешті він щось запримітив і, наче планер, почав плавно знижуватися. Розполохане шулікою вороння здійнялося з дороги