Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Перейшли хребет, вийшли за межі долини братів Ракоці. Хлопець зупинився. Показав, що я мушу залишитися, а він потім повернеться. Я кивнув.

Хлопець пішов, я присів, зняв чобіт, оглянув ногу. Одна рана потроху загоювалася, а друга — ні. Мені б полежати кілька днів, але доводилося ходити. Перемотав, узувся. До мене вийшло кілька чоловіків. Мабуть, цигани, бо чорняві. Озброєні мисливськими рушницями, підозріло дивилися.

— День добрий, — сказав я. Вони перезирнулися.

— Добрий, — відповів один по-нашому, я аж здивувався. — Хто такий?

— Не важливо. Але замок мене цікавить. Так само, як і вас.

— І чим цікавить?

— Товариш там мій. Рабом його зробили, звільнити хочу, — чесно сказав я. Чоловік, який балакав зі мною, переклав товаришам. Ті закивали.

— Учора наших двоє там зникло.

— Убили їх. На схилах.

— Звідки знаєш? — спитав підозріло чоловік.

— На власні очі бачив. Сам там був, — показав пошкоджений чобіт.

— А чому їх убили, а тебе ні? — спитав чоловік і дивився уважно.

— Бо я не панікував. — Я теж дивився. Чоловік щось сказав своїм товаришам. — Давай зброю, тоді проведемо до табору.

— Не дам.

— Тоді ми самі заберемо.

— Заберете хіба що по кулі. — посміхнувся я. Чоловік щось прошепотів своїм, кивнули.

— Ну добре, ходімо.

Мене провели лісом до печери, де сиділо ще з десяток чоловіків. Точніше, хлопців, молоді всі. Уважно роздивлялися мене.

— Їсти хочеш? — спитав той, хто мене привів.

— Ні, потім. Де ти навчився по-нашому балакати?

— Біля Хотина кілька років жив, ось і навчився.

— Цигани ви?

— Ромале.

— По своїх прийшли?

— По своїх, — кивнув. — Як тебе звати?

— Іван Карпович. А тебе?

— Гожо Луческу.

— То що думаєте, Гожо?

— А ти що думаєш?

— Думаю, треба нам разом ударити. Інакше по одному брати нас переб’ють.

— А твій товариш із наших?

— Ні, румун.

— Брати тільки наших на рабів перетворюють.

— А ось моєму товаришу не пощастило. Вчора його схопили, а сьогодні вже на вирубці лісу працював.

— Дебелий такий, на ведмедя схожий?

— Він.

— Чого ж ти його не забрав?

— Бо не хоче він тікати. Щось роблять із ними.

— Роблять, — кивнув Гожо.

— Багато ваших у братів?

— Десятків зо два таборів. І їм же мало все. Ще більше хочуть циган. Болгарським офіцерам заплатили, ті почали в Румунії табори арештовувати й сюди надсилати. Я на заробітках був, у шахті працював, вугілля добував. Повертався з грошима в табір, а там нікого. Жодної людини не залишилося. Почав розпитували, довідався, що приїхали болгарські солдати, повантажили всіх на вози й відправили кудись на станцію. Дорогою старих розстріляли, як шпигунів, а всіх інших у вагоні вивезли. Ніхто не знав куди. Я в болгар питав, а вони мене в тюрму посадили, як шпигуна. Але з тюрми я втік, підкоп вирив. Довго шукав, куди ромале діваються, аж поки не почув про замок Ракоці. Зі мною інші шукали. Ось і прийшли ми сюди.

— Це всі ваші? — кивнув я на чоловіків.

— Малувато.

— Барони не хочуть неприємностей і не відпускають людей. Бо не любить нас влада, підозрює. Тут ми руські шпигуни й румунські, а по той бік фронту братів наших трясуть, бо кажуть, що ми на цісаря працюємо чи на кайзера. І ці Ракоці — секеї, мадярське плем’я, тут за них влада, а не за ромале.

— А чому всі молоді?

— Бо у дорослих родини і баронів дорослі слухають. І дають страху підкорити себе. Ось і бояться люди. Кілька разів сюди наші приходили, щоб людей звільнити, але жоден не повернувся. Вбивали їх. Брати Ракоці жорстокі.

— Жорстокі. І скільки в них людей, знаєте?

— Десятків зо три гайдуків.

— Утричі більше, ніж нас, — скривився я. — Треба їх частинами бити, інакше не здолати.

— А як їх на частини поділити?

— Та думати треба. Але перед тим мені ногу