Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він забрав усю техніку і пішов. Вимкнув світло. Темрява. Я подумав, що мене чекає. Здається, він не жартував. Десять днів без їжі та води. Я згадав розповідь Миколи Боброва, як він урятувався з затонулого пароплава і багато тижнів плавав на човні в океані. Микола казав, що відчай убиває швидше, аніж спрага чи голод. Думка про те, що тебе так ніколи і не знайдуть у морі, виснажувала найбільше. Те саме і зараз. Я вирішив, що головне не впадати у відчай. Десять днів, то десять днів. Спробувати вижити. Про всяк випадок у мене було кілька шматків хліба у подушці. Гірше було з водою, бо зберігати її було ні в чім. Але у підвалі було прохолодно, сиро. Спека не повинна була дуже вже допікати. Я роздивився прутки клітки. Вони були трохи вологі. Випари води, які осідали на сталі. Я підібрав глечик. У ньому залишилося води на кілька ковтків. Мій запас. Я все ж сподівався, що той Олексій не мучитиме мене цілих десять днів. Три-чотири дні вистачить, щоб людина почала божеволіти і стала на коліна.
Але Олексій тримав слово. Дуже довго до мене ніхто не приходив. Важко сказати, скільки. Я міг приблизно відміряти два дні, але ще два дні вже починали розпливатися. До того ж я почав непритомніти. Я намагався триматися. Час від часу підводився і робив неспішні рухи, щоб розім’яти тіло. Їв шматочок хліба. Спочатку їв, а потім не зміг, бо у роті було сухо, слина закінчилася, хліб погано жувався, а потім дер горлянку. Дуже хотілося пити. Глечик давно спорожнів. Час від часу я лизав пересохлим язиком ґрати клітки на яких виступало трохи пари. Не знаю, чи давало це хоч щось. Лизав, потім лежав, потім підводився, примушував себе рухатися, хоча б кілька рухів. І думати будь про що, тільки не про те, як хочеться пити. Страшенно хочеться пити. Пити, пити, пити!
Я думав про воду, вона мені ввижалася у снах, я чув її дзюрчання, ловив її пересохлими губами, я пив би власну сечу, але перекинув бляшанку, щоб не спокуситися на це. Я божеволів. Спухлим, сухим язиком лизав ті кляті металеві прути. Лежав, лизав, вив від безсилля і відчаю, непритомнів, знову лежав, дивився у темряву, слухав тишу. Спочатку ще думав, що говоритиму, коли хтось із них, чи Олексій, чи охоронці, прийдуть. А потім уже і думати про це не міг. Згадував минуле, уявляв Моніку, Єлизавету Павлівну, Уляну Гаврилівну, балакав з Ізабеллою. Не міг заснути, лежав у якомусь напівсні. Ввижалася вода.
Коли мені здавалося, що я пливу у воді, що її багато, я прокидався. Вже не підводився, просто перевертався з боку на бік. Щось шепотів собі, переконував сам себе не божеволіти, витримати, і тоді все буде добре.
Не знаю, скільки минуло часу, але одного разу я почув клацання замка. Навіть зрадіти не міг. Світло. Нічого не бачив. Кроки, хтось підійшов до клітки і роздивлявся мене.
— Ви живий, Іване Карповичу? — З голосу я впізнав Третього. Кивнув.
— Води, — прохрипів я.
— Я дам, але багато одразу не пийте. Кілька ковтків, потім іще. Нап’єтеся, але поступово, — попередив охоронець.
Я кивнув головою, підліз до ґрат. Він дав мені чашку. Вона не пролазила всередину, але я вже звик пити крізь прутки. За кілька ковтків випив усю чашку.
— Почекайте. — Третій прибрав перекинуту бляшанку з-під клітки, мітлою вимів випорожнення, посипав сухим попелом, щоб не так смерділо, поставив бляшанку назад.
— Ще!
— Води! — попросив я.
— Пізніше.
Я впав на дно клітки. Стояв на колінах, схиливши голову.
— Як довго до мене ніхто не приходив? — спитав, коли зміг.
— Сім днів. Олексій наказав не приходити десять днів, але я подумав, що ви загинете. Оце прийшов, таємно.
— Дякую, — прохрипів я.
— Мені потрібна інша подяка. Що ви запропонуєте мені, щоб я зміг отримати гроші і витягти вас звідси? — в лоб спитав Третій.
Ще кілька днів тому я був готовий до цього запитання, я би одразу запропонував, що робити і як, але зараз я був занадто слабкий, думки не слухалися мене, я хотів щось сказати, але мені ввижалася тільки вода. Ще води, пити!
Я вдарив себе по обличчю. Я був слабкий, це був не удар, а так, поплескування.
— Що ви робите? — злякався Третій.
— Збираюся з думками. — Я вперся головою у ґрати, мені важко було її тримати. — Скільки ти хочеш?
— Сто тисяч, — чітко відповів він.
— Такі гроші тільки у банку.
— Скільки є не в банку?
— Десь близько семи тисяч.
— Цього замало.
— Я можу написати лист, за яким тобі видадуть гроші.
— Ні, у банку мене одразу арештують.
— Лист не до банку. Є одна жінка, яка може заплатити за мене. Лист буде до неї.
— Що за жінка?
— Графиня Клейнміхель.
— Це ота божевільна з залізною ногою?
— Одна з найбагатших жінок імперії.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.