Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Привіт, привіт, друже!

Аж тепер, впоравшись зі своїми невідкладними справами, завершую свою епістолію і нарешті напишу – ти чекаєш, очевидно, з нетерпінням? – що ж було далі і кого – чи що? – знайшов під товщею Солохи археолог Веселовський у новому польовому сезоні року 1913-го.

Констатую (а втім, це резюме попереднього до тебе мого листа): центральне поховання Солохи виявилося – як, між іншим, й очікував археолог, вірячи й не вірячи – ще в давнину пограбованим. Поховали скіфи свого царя, пом’янули, як водиться за прадавнім звичаєм, потім рік насипали йому курган, справляли тризну, проспівали ритуальних пісень і покочували безмежними – тоді вони й справді здавалися безмежними – придніпровськими степами, а по якомусь часі за діло взялися могильні злодії… Отож центральне поховання належало цариці. Але повірити, що заради лише однієї жінки, бодай і в статусі жони владики, скіфи нагортали б такий грандіозний курган, один з найбільших у тих краях, археолог не міг. Цариця не мала самостійного значення, як і влади – Скіфія не знала на своєму троні жінок. Покійниця була всього лише жоною правлячого царя кочовиків. Коли ж скіфи насипали таке громаддя, то виходить, що під його товщею «ховається» ще хтось, і цим «хтось» має бути лише сам цар. Він або помер своєю природною смертю, або, швидше всього, поліг у бою, а вже його дружину за жорстоким звичаєм і поклали до нього в могилу, аби вона і на тім світі догоджала своїми пестощами високопоставленому мужу…

Тож треба було шукати господаря підземного царства Солохи – десь він там мав бути, повелитель Скіфії, до якого на той світ силоміць було відправлено жону – от уже справді нещаслива доля в жінок! (Хоча не виключено, що цариця добровільно погодилася піти на той світ за мужем – скіфи вірили в потойбічне життя і до смерті ставилися спокійно.)

Якщо царицю поховали в центрі, то цар мав бути десь збоку. Чи не хитрість це – покласти царицю на видноті, аби грабіжники обібравши її, більше нікого не шукали, обмежившись центральним похованням, і таким чином вціліє могила владики.

Так воно, власне, й виявилося.

Центральне поховання – цариці, – було пограбоване, а бокове, – царя – лишилося ніким не чіпаним. На що й сподівався ще раніше Веселовський. Був радий, що саме так і виявилося, і його професійне чуття не підвело. Тепер, власне, тільки й починалися справжні і, головне, результативні розкопки та дослідження.

Взялися за царя, шкодуючи лише про одне: аж жаль, що не збереглося його імені, ніхто не знав, коли він був царем, скільки царював і в результаті чого опинився в могилі. Втішало те, що поховання невідомого царя (але певно, багатого, можного й авторитетного, якщо його поховано під таким грандіозним курганом) вціліло і тепер багато чого розповість про Скіфію.

Владику Скіфії знайшли в боковому підкопі, що грав роль окремої могили – майже поруч з головною чи центральною ямою. Археолога Веселовського нарешті відвідала удача – слідів пограбування владики ніде й на позір не було видно.

Широка поховальна камера, у яку вів підземний коридор, була схожа на печеру з трьома додатковими боковими нішами.

В найбільшій – такому собі підкопі, хитро замаскованому в стіні ями, – і лежав цар, у двох інших знаходилися поховальний інвентар та різні речі того ритуалу, посуда тощо.

В головній ніші швидко виявили тайник, де й були заховані цінні речі, і все – ціле-цілісіньке, незаймане-нечіпане, все лежало так, як і було тисячі років тому покладене. (Пограбувавши центральне поховання, грабіжники були певні, що із своїм завданням вони впорались і більше нічого путнього і вартого їхньої уваги під курганом немає, а отже, й поживитися більше нічим. Треба пам’ятати, що подібні рішення приймалися в тісному лазі, власне, норі, де можна було пересуватися лише поповзом, майже скорченим, в норі, що могла в будь-яку мить обвалитися (що й сталося, наприклад, при пограбуванні Чортомлицького кургану), в задушливій поховальній камері, повній сморіду – навряд чи на час грабунку труп цариці встиг повністю розікластися, в суцільній пітьмі, яку й уявити – там, на поверхні, серед білого дня, важко (чадні смолоскипи навряд чи рятували ситуацію), отже, все робилося поспіхом, тож було не до пошуків інших поховань.)

Покоївся владика вельможно, в бронзовому грецькому шоломі, вбраний у пишні шати, розшиті золотими бляшками з рельєфними зображеннями і все навколо нього сяяло – як відкрили могилу – золотом і сріблом. На руках – п’ять золотих браслетів, на шиї золота гривна із головками левів на кінцях.

На радощах Микола Іванович поривався навіть станцювати гопак, що його знічев’я, під час дощів, коли розкопки припинялися, навчився в місцевих селян – та так станцювати, щоб і земля задвигтіла! – але заважали умови і тіснота. Та й могила – забобонні дядьки раз по раз хрестилися – не місце для танців. З трудом заспокоївшись, Микола Іванович перехрестився, помолився й присів навпочіпки біля тлінних останків царя. Біля них стояв парадний посуд: шість срібних посудин (на одному – сцени полювання кінних скіфів на лева, що, очевидно, відбувалося ще за час перебування скіфів у Передній Азії, в Причорномор’ї такі звірі не водилися) і ще велика дерев’яна посудина, прикрашена прибитими до неї рельєфними пластинами. В сховку (коли його відкривали, наперед були певні, що там знаходяться найкоштовніші речі, якщо для них приготували окреме замасковане місце, і не помилилися) лежала масивна плоска чаша – фіала, прикрашена фігурками левів, які терзають козла, – традиційний і улюблений сюжет кочівницької знаті, на якому – та подібних – номади виховували молоде своє покоління: будьте воїнами-левами, як леви терзайте своїх супротивників, і перемога буде завжди за вами!

Разом із своїм повелителем були поховані (попередньо, звичайно, задушені) двоє слуг – зброєносець та виночерпій,