Читати книгу - "Кременецький звір"

— Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут, — він повернувся до слуг. — Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.

Розділ 7

У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру

Перед Голотою розчинилися важезні дубові двері кам’яниці-катівні, і він відразу ж заплющив очі. Та навіть крізь повіки до голови дісталися пекучі сонячні промені. В’язень застогнав. Відвиклому від світла, йому здавалося, що то сам архистратиг Михаїл спускається з небес і штрикає списом у голову. Коліна у Голоти підкосилися. Його підхопив попід руки один зі слуг Мнішека, що йшов слідом.

«Оце ганьба, — майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця, — закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».

Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.

«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті», — подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.

— О Господи, Міхале, що це? — почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.

— Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний...

— О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.

— То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?

— Не Бергхольць, інший! Хто то?

— А, той, інший... То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката... — удавано гордо розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.

— О Міхале...

— Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачити — мушу їхати. Їх треба відправити до медика... А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.

Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.

«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!» — Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони під’їжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.

«Хоча було, на диво, боляче... Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голота — все ж щасливий курв’ячий син».

Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. В’язень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчі — аристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумів — це будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.

— Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш? — кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.

— Зможу, вашамосць, — Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.

«Наче й не все так погано, ходити справді можу», — Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.

Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публіка — багаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичі — у сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.

— Пане Юзефе, треба щось терміново робити, — схвильовано частив худий, як тріска, чолов’яга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі. — Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно...

— І мій племінник, — кинув інший голос.

— На Бога, панове, я роблю все можливе... — чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.

— Пане Юзефе, ми всі це знаємо... — перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса. — Але в мене вже два орендарі зникло...

— Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже з’ясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо... — роздратовано почав