Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

За час моєї відсутності староста навіть з місця не зрушився. Так само сидів собі на лавці біля хати та насіння лузав.

— Здоров будь, Михасю.

— І вам доброго здоров'я, пане. З новинами чи забули чогось?

— З новинами, Михасю… Можеш замовляти панахиду розбійниками. Більше не потурбують!

— Бринь!!!

Трясця! Так і заїкою можна стати. Ця бандура мене вже дістала. Геть чисто, як парашутист з анекдоту про колгоспні збори. Треба якнайшвидше з цим музичним супроводом розібратися. Повинна бути опція відключення звуку.

«Вітаємо. Завдання «Поговоріть зі старостою» завершено. Ваші стосунки із селом Полісся покращилися з «0» до «3». Ваші стосунки з Річ Посполита покращали з «1» до «2».

— Ось за це дякую… За таку новину і чарку перекинути не гріх, — зрадів староста. Навіть руки потер.

Може, правду сказав отаман. Що мужички і самі не проти повеселитися на великій дорозі. Судячи з того, як мої добровольці вправно трьох татів уклали, досвід у них є. І чималий. А звідки? На великі свята стінка на стінку сходяться? Ага, озброєні косами та вилами…

— Але спершу нагорода, — продовжив Михась. — Як то кажуть, честь по честі. Прийміть, пане. Від усієї громади, значить, з повною нашою повагою. Не погордуйте… — і гаманець простягає. Не так щоб дуже великий, але й не маленький.

«Село ледве зводить кінці з кінцями, – нагадав секретар. — Якщо відмовитеся від нагороди, заробите повагу»

Гм… Повага, річ, звичайно, хороша. Але нею ні каптан не залатаєш, ні коня не нагодуєш. А овес нині дорогий... Та й до вимирання, судячи з пики старости, Поліссю ще далеко. Інший байбак восени тонший.

— Не погордую…

Гаманець перекочував у мою долоню, а «секретар» радісно оголосив:

«Отримано «100» талерів. Отримано товари: «Буханка хліба», «Мішок пшениці», «Мішок солі», «Сувій лляної тканини»

О, а говорили, з голоду пухнуть. Не схоже, що нагороду по засіках змітали. Тільки на фіга мені всі ці мішки? Я ж не купець.

— Чуєш, Михасю… Справа в мене до тебе є. Допоможеш?

— З усім старанням, — кивнув той. Але очі примружив. Не простий староста, ох, не простий.

— А викупи ти в мене свої товари. Недорого візьму.

«А то й зовсім задарма віддам. Я ж цін не знаю»

— Купити можна, — поскріб підборіддя Міхай. — Тільки грошей у громади майже зовсім не лишилося. На податі воєводі та й то ледь нашкребли… Але… — тут його очі заблищали, як у кота, що побачив мишу. — Є один спосіб вирішити все до спільного задоволення.

— Кажи… — я спішився і присів поруч. Неначе ненароком, злегка штовхнувши плечем старосту. Мовляв, давай, не крути, як циган сонцем. Всі свої…

— Ти ж, пане добродію, від нас все одно до Смоленська рушиш?

— Не вирішив ще. Але, припустимо…

Староста невпевнено посовгався і ще раз пошкріб бороду. Мені навіть здалося, що він від натуги розумового процесу мало не зіпсував повітря, але в останню мить утримався. І таки наважився...

— Розумієш. Ми платимо воєводі Корольковичу чотириста талерів на рік. Через тиждень, якраз на Трійцю підходить час виплат. Гроші ми, звичайно, зібрали… Краще вже самим віддати, аніж збирача податків з гайдуками чекати… Дорожче обійдеться. Але це все, що в нас було... А хотіли посівного зерна прикупити і додатково до площ з озимими, ще десяток-другий моргів* (*міра площі, приблизно 0,45 га) засіяти. Тільних ялівок з десяток прикупити… Глядиш, до середини літа і отеляться. І на зиму м’ясо буде

— Стривай… — зупинив я надміру балакучого селянина. — Мені твоє господарство не цікаве. Я все одно в ньому нічого не тямлю. Ти про справу говори.

— Угу… — покивав той. — Про справу... Хотіли ми просити воєводу звільнити село на рік від податі. Але хіба ж такий вельможний пан стане з холопами розмовляти? А ти — то цілком інша річ. Поговори з Корольковичем... Попроси за нас. Раптом, погодиться. А вже ми, заради такої справи, чверть оброку тобі за працю віддамо.

«От шельма… І мед йому принеси, і ложку подай. Знаю я ваші ярі та ялові... мабуть, на заощаджене золото зброю прикупити задумав. Та нагріте розбійниками місце на битому шляху зайняти. А з іншого боку, мені яка різниця?»

Помітивши сумніви, староста вирішив підсолодити прохання.

— А як мої хлопці показали себе в бою?

«О, до речі. Щось парубки затримуються. Час би вже…. Чи їх, як татарин козака, врятована від лиходіїв дівчина не відпускає?..»

— Нічого. Якщо підучити — буде толк.

— От і забирай їх до себе в науку. На рік вони твої холопи. За харчі… Потім, захочеш — залишай, а не захочеш — проженеш. Що скажеш? Умовимося?

— Можна… — кивнув я і таки реально підстрибнув від струнного перебору.

«Ви прийняли завдання «Звільнити жителів Полісся від податей»

— Розкудрить твою через коромисло!