Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

в другій половині XII ст. У цей час вона включала землі в нижній течії Прип’яті до Мозиря, Деревську землю (території колишнього племінного союзу древлян) у басейні річок Уж та Тетерів зі столицею в Овручі (Вручий), на заході її кордон проходив середньою течією річки Случ, до неї входили землі в її верхній течії та у верхів’ях Південного Бугу — київське Побужжя з Межибожжям, а на півдні включала басейн річки Рось, з часом сягаючи верхів’їв Тікича та дніпровської притоки Тясмина. На лівому березі Дніпра до Київської землі належала смуга навпроти Києва, завширшки 10—15 кілометрів. До того ж у гирлі Дніпра до Київської землі належали Білобережжя та Олешшя, які мали велике значення для візантійської торгівлі Русі.

Територія Київської землі була надзвичайно щільно заселена, літописи згадують понад 80 населених пунктів. У XII ст. ресурси внутрішньої колонізації тут було майже вичерпано, що разом із чи не щорічними усобицями князів за Київ стало однією з причин її поступового економічного та демографічного занепаду, особливо в порівнянні з іншими землями Русі.

Південний кордон Київської землі в Пороссі одночасно був кордоном Русі зі степом, тут ще з початку XI ст. існували укріплені лінії, а з середини XI ст. тут почали розселяти «свої поганих» — кочові племена, що ставали на військову службу до київських князів. Найбільш відомим із них за літописними джерелами був союз «чорних клобуків», до складу якого входили також торки, берендеї, печеніги, ковуї, турпеї, каспичі. Окрім несення прикордонної служби, вони становили легку кінноту у війську київських князів. З кінця XII ст. вони інколи навіть вирішували долю київського столу, запрошуючи на нього або виганяючи того чи іншого князя. Проте в боротьбі за Київ вони часто ставали й деструктивною силою, зокрема взяли участь у погромі Києва 1169 р.

У війнах за Київ другої третини XII ст. склалася система причастя: хто б не обіймав київський стол, представники союзних йому інших династій та кланів Рюриковичів мали отримати свою частку київських володінь. Деякі київські волості поступово перетворилися на уділи, як, наприклад, Овруцьке князівство у Деревській землі, інші ставали князівськими столами час від часу. Найбільш важливими столами Київської землі, крім уже згаданого нами Овруча (Вручий), були її старі центри (Вишгород, Білгород) та міста на південному кордоні (Торчеськ, Треполь, Канів).

Як і в сусідньому Переяславському князівстві, у Київській землі в другій чверті XIII ст. після поразки від монголів на річці Калка політичне життя поступово підупадає — занадто відчутними були втрати й серед місцевих князів, і серед військового стану, а зміни у Великому степу, що передували монгольському завоюванню, змусили й частину «свої поганих» полишити землі на півдні Київської землі. У 40-х рр. XIII ст. Київська земля внаслідок монгольської навали потрапила під політичний влив Галицького та Волинського князівств, її південний кордон значно відсунувся на північ, а київське Побужжя відійшло до Волинської землі. Однак усе це сталося вже в зовсім інший період історії Середнього Подніпров’я — доба Русі з монгольським завоюванням тут скінчилася назавжди.

Актори та маріонетки (1157—1223)

Зробивши екскурс землями-князівствами, що постали всередині XII ст. замість колись єдиної Русі, повернемося назад — до київського великокнязівського столу, коли його вкотре 1155 р. захопив ростово-суздальський князю Юрій Долгорукий. Здавалося, він мав закріпитись на ньому назавжди, адже Юрій стояв на чолі могутньої коаліції, до складу якої входили чернігівські Святославичі, Володимирко Галицький, а смоленський князь Ростислав Мстиславич примирився з Юрієм та оголосив нейтралітет. Навчений минулими невдачами Юрій розсадив у навколишніх волостях власних синів: Андрія у Вишгороді, Бориса в Турові, Гліба в Переяславі, Василька в Пороссі — та, спираючись на їхню підтримку, разом із союзниками вирушив на Волинь, аби відібрати ці останні володіння в синів померлого за рік до того Ізяслава Мстиславича. Проте відвоювати Волинь та передати її, як він і обіцяв його батькові, своєму племінникові Володимиру Андрійовичу, Юрій так і не зміг. Тільки й вдалося, що вхопити Східну Волинь, де Володимир із Дорогобужа мав пильнувати, чи не з’являться на обрії стяги волинських Ізяславичів. Ця волинська невдача стала вироком Юрію — розпався союз князів, на якому лише й трималася його влада. Відчувши слабкість Юрія, смоленський князь Ростислав знов погодився ризикнути разом із чернігівським князем Ізяславом Давидовичем та волинськими Ізяславичами. Запахло новою війною.

У цей момент, у травні, саме напередодні літньої воєнної кампанії, Юрій помер. І помер настільки вчасно, що навіть пішли чутки, наче він був отруєний київськими боярами, які симпатизували його племінникам Мстиславичам та їхнім нащадкам. За правом старшинства київський стол посів чернігівський князь Ізяслав Давидович, але йому не вдалося надовго закріпитися в Києві — він посварився чи не з усіма родичами та ще кілька років метушився між Черніговом та Києвом, щоб 1161 р. загинути під Білгородом від рук торків. На вісім років (1159—1167) київський великокнязівський стол посів смоленський князь Ростислав Мстиславич. Ця перерва в боротьбі за Київ пояснюється зміною поколінь у кланах конкурентів: ростово-суздальські князі на десятиліття вибули з боротьби за Київ — Андрій Юрійович тільки-но укріплював свою владу, відсилав численних родичів «вдосконалювати грецьку» у Візантію, придушував бояр та будував нову столицю Володимир, волинські Ізяславичи щойно обживалися у Володимирі та Луцьку, та й у Галичі новий князь Ярослав Володимирович (якого інколи називають Осмомислом) охолонув до своєї дружини, доньки Долгорукого, і спересердя розірвав старі союзи, укладені ще його батьком).

Та за вісім років, коли Ростислав помер, вписавши своє ім’я у святці, але нічим не відзначившись в історії, для нової війни все було готово. Наслідуючи політику свого батька, волинський князь Мстислав Ізяславич негайно захопив Київ. Він не тільки виборов новгородський стол для свого сина Романа, а й почав витискати численних Ростиславичів із київських волостей, які вони отримали в роки великого княжіння свого батька. Ті негайно уклали союз із новгород-сіверськими Ольговичами й розпочали воєнні дії. Володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який уже був за півкроку до заснування власної, окремої від київської митрополії та від повної незалежності, не зміг пропустити такого шансу. Він відіслав на південь величезне військо на чолі зі своїм сином Мстиславом. Крім смоленських, володимиро-суздальських, муромських, рязанських, полоцьких, новгород-сіверських дружин, до них долучились війська з Дорогобужа, переяславського князя Гліба Юрійовича — брата Андрія. Перед такою силою від Мстислава Ізяславича відступилися не тільки союзники, а й «свої погани» — «чорні клобуки», що були розселені в Пороссі та слугували київським князям як легка кіннота. Тож Мстиславу довелося втікати, а переможці,