Читати книгу - "Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш"

Я плентаюся на потрібний мені поверх, всередині сама з собою веду діалог і розумію, що мене бісить абсолютно все. Мало того, що цей грубіян використовує мене як йому хочеться, так ще й робить це так, ніби я до нього на роботу прийшла влаштовуватися і він тест драйв мені проводить. Хотіла втекти з одного рабства і тут же потрапила в друге. Ну ось хто так ще зможе? Звичайно тільки я!

Марія не ставить жодного питання і готує каву як на роту солдатів, потім звідкись із глибин офісу витягує тацю і ставить туди всі ці чашки. Та хіба люди стільки п'ють? Тут же водички більше ніж мене.

- Я не мураха, щоб носити більше своєї ваги, - вирячивши очі дивлюся на Марію і починаю обдумувати план втечі.При чому обмірковувати дуже активно, тому що в погляді Марії співчуття повний нуль.

- Якщо бос сказав тобі нести, значить нести. Ти новенька, зовсім нічого ще не знаєш, мабуть. Ну, нічого, скоро звикнеш.

Не хочу я ні до чого звикати! Віднесу цю каву, намагаючись не вилити її на чию-небудь лисину і дам драла. Мужик же на нараді, не буде вартувати мене. У нього є справи важливіші, як і у Цербера. Вона до цього часу в туалеті полірує свою блузку і сварить мене на чому світ стоїть. Ну гаразд, при думці про мою "няньку" мені стає трохи соромно. Все-таки я винна в тому, що її білосніжна блузка більше ніколи такою не стане.

Я цю тацю ледь обома руками утримую і йду як жонглер по канату. Ще трохи й точно зроблю ці переговори пам'ятними. Але ось саме цього мені хочеться найменше. Розлютити чоловіка ще сильніше в мої плани не входило.

Виходячи з ліфта, який мені так послужливо викликала Марія, пирхнувши, коли таця похитнулася в моїх руках, я ледве носом не зарилася в ту саму тацю. Видихнувши, що все-таки змогла її втримати продовжую йти вперед. За ці кілька хвилин я переконуюся, що робота офіціантки явно не для мене. Кава раз у раз вихлюпується з чашок, а я з кожною новою краплею починаю нервувати все сильніше.

Бос, який ніколи не буде моїм босом, пропалює мене поглядом і дивиться так підозріло, що я хвилююся ще більше. Якщо раніше мене відвідували думки зробити щось спеціально, то зараз ні. Він же он який страшний. Розчавить і не моргне. Моргне і не помітить.

Я роблю все ідеально - доношу каву, частина навіть залишилася в чашках, інша частина на таці. Ніхто не звертає на мене увагу і це просто чудово. Всі зайняті обговоренням і тільки бос шулікою пильнує поки я не ставлю перед усіма напої. Стежить за мною, щоб я нічого не викинула у своєму репертуарі?

Залишаю його на десерт. Посміхаюся на всі тридцять два, коли підходжу до його крісла. А у нього очі блищати від люті починають.

- Пийте, не обляпайтеся, - вимовляю, нахилившись трохи нижче потрібного, але так, щоб сказати йому це пошепки. Після чого з гуркотом ставлю чашку так, що залишки кави вихлюпуються назовні. Тепер я задоволена. Гармонія і порядок на душі, коли навколо хаос.