Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - За такою приємною розмовою я забув про час. А вже пізно. У Кракові я давно не розмовляв так вільно як тут, у колі друзів. Там треба стерегтися, бо кожне моє слово шляхтичі можуть перекрутити та використати як їм завгодно. Та й польська мова, яку я вивчив якнайкраще, все ж залишилася чужою. А розмовляти русинською для мене все одно, що повернутися у молодість.

  Вітовт посміхнувся. Вони з Ягайлом були з тих Гедиміновичів, яки знали руські звичаї та мову. Але про молодість він згадувати не хотів. Тоді вони з Ягайлом ворогували. Ягайло навіть звелів задушити у Кревському замку Вітовтового батька, князя Кейстута, і втопити у річці його матір, Біруту, яка до шлюбу була паганською жрицею. Сам Вітовт ледве спромігся втікти з в’язниці. Це пізніше вони помирилися і Ягайло призначив Вітовта правителем Литви та Русі, а сам тільки номінально носив титул Великого князя. Правда, після смерті Вітовта влада над князівством Литовським мала відійти до Ягайла та його нащадків.

  А з нащадками у обох братів якось не склалося. Кожен мав лише одну доньку і жодного сина. Софія Вітовтівна була дружиною Василя, князя Московського. А Ядвіга, донька Ягайла, бліда та сумна дівчинка, мала лише дванадцять років і після смерті матері жила у Краківському замку, де рідко бачила постійно заклопотаного батька.

  Ягайло згадав про неї, коли помітив сплячу Маньку і зворушився. Княгиня Олександра хотіла збудити доньку, але король застережливо підвів руку і промовив:

  - Облиш, княгине. Дитина втомилася за день. Нехай спить. Хай її обережно віднесуть у ліжко. Я теж піду спочивати. Княже Семене, вкажи мені дорогу.

  Князь Семен підвівся і взяв у ліву руку підсвічник, у якому палали три жовтуваті свічки.

  - Опочивальня для його королівської милості вже приготована, – підхопилася княгиня Друцька.

  - Дякую, княгине, – Ягайло церемонно розцілував жінку у обидві щоки.

Олександра Гольшанська теж підвелася і вклонилася перед королем. Ягайло розцілував і її: 

  - І тобі дякую, княгине.

  Олександра кокетливо посміхнулася:

  - А мені за що? Тут господиня не я, а моя невістка.

  - За те, що народила красунь, – відповів Ягайло.

  Король теж посміхався. Але його посмішка була ледве помітною. Він рухався повільно: чи то велично, чи то втомлено. Суха смаглява шкіра обтягувала череп так, що відчувалися кістки під шкірою. Сірі очі з роками посвітлішали, набули кольору криги.

  Сонька та Василинка лякалися того немолодого чоловіка, сухого та високого, який начебто зійшов зі старовинної парсуни. Але княгиня Олександра випхала їх наперед, щоб вони теж побажали Ягайлу на добраніч.

  Погляд короля затримався на Василинці. Її надзвичайно біле обличчя сяяло у світлі свічок, а блискучі блакитні очі здавалися дорогоцінними камінцями. Ягайло вчепився в плечі старшої князівни Гольшанської довгими сухими пальцями і довго вдивлявся в її обличчя, перш ніж попрощатися.