Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Що ж, хай щастить, Г’юїше, – побажав старший констебль. – Добре, що в нас зараз і так нічого не відбувається. Та не втрачайте ентузіазму, якщо не вдасться нічого знайти. Слід дуже прохолов. Так. Дуже прохолов.

Розділ шостий

I

У кінотеатрі спалахнули вогні. На екрані замерехтіла реклама. Капельдинерки кінотеатру заснували туди й сюди з пакетиками лимонаду та морозивом. Артур Калґарі пильно їх роздивлявся. Повненька дівчина з каштановим волоссям, висока із темним і маленька русява. Та, яку він прийшов побачити. Дружина Джеко. Удова Джеко, тепер дружина чоловіка на ім’я Джо Клеґґ. У неї було симпатичне, трохи вульгарне обличчя, заліплене косметикою, вищипані брови, жахливе й цупке від дешевої хімічної завивки волосся. Артур Калґарі купив у неї морозиво. Він мав її домашню адресу та намір туди навідатись, але спочатку хотів побачити її так, щоб вона про це не здогадувалася. Що ж, якось так. Йому подумалось, що вона не така невістка, до якої місіс Арґайл, у всіх планах, ставилася б із великою прихильністю. Тому, без сумнівів, Джеко її й не показував.

Він зітхнув, обережно заховав картонку з морозивом під сидіння та відкинувся на спинку крісла. Світло згасло, на екрані почав миготіти новий фільм. Тоді Калґарі підвівся і вийшов із кінотеатру.

Об одинадцятій наступного ранку він прибув за адресою, що йому дали. Двері відчинив шістнадцятирічний хлопець і на запитання Калґарі відповів:

– Клеґґи? Останній поверх.

Калґарі піднявся сходами нагору. Постукав у двері, їх відчинила Морін Клеґґ. Без строгої уніформи та косметики вона набула вигляду зовсім іншої дівчини. Кумедне личко, добродушне, та нічим особливо не цікаве. Підозріливо насупившись, вона недовірливо розглядала його.

– Моє ім’я Калґарі. Упевнений, ви отримали від містера Маршалла листа щодо мене.

Її обличчя прояснішало.

– О, то це ви! Прошу, заходьте. – Вона відступила, пропускаючи його. – Вибачте, що в помешканні такий безлад. У мене не було часу прибрати.

Вона скинула з крісла якийсь брудний одяг і відсунула залишки сніданку, спожитого вже давненько.

– Прошу, сідайте. Так чудово, що ви навідались.

– Я вважаю, що це найменше, що я можу зробити, – промовив Калґарі.

Вона сором’язливо хихикнула, наче не розуміючи, що він має на увазі.

– Містер Маршалл написав мені про це, – почала вона. – Про ту розповідь, що Джекі вигадав… і що, зрештою, то була правда. Що хтось його таки підвіз тієї ночі до Драймута. То це ви були, так?

– Так, – підтвердив Калґарі. – То був я.

– Я справді не можу цього забути, – зізналася Морін. – Розмовляли про це із Джо півночі. Я сказала, що ніби все справді як у кіно. Майже два роки минуло?

– Приблизно, так.

– Таке лише в кіно показують, і, звісно ж, ти себе переконуєш, що все це вигадки, таке не трапляється у реальному житті. А ось воно! Трапляється! У якомусь сенсі – дуже захопливо, еге ж?

– Можливо, – погодився Калґарі. – Це можна й так сприймати.

Йому було трохи боляче дивитися на неї.

Вона продовжувала досить радісно щебетати.

– А бідний Джекі помер і не дізнається про це. Підхопив пневмонію, знаєте, у в’язниці. Гадаю, через вологість чи щось таке, еге ж?

Калґарі зрозумів, що в її голові – винятково романтичне уявлення про в’язницю. Вологі підземні камери із пацюками, що гризуть чиїсь пальці на ногах.

– На той час, мушу визнати, – продовжувала вона, – те, що він помер, здавалося на краще.

– Так, мабуть… Може, й здавалось.

– Власне, я про те, що його там замкнули на роки й роки. Джо говорив, що мені краще отримати розлучення, і я саме збиралася це зробити.

– Ви хотіли з ним розлучитись?

– Що ж, нічого доброго в тому, щоб бути прив’язаною до чоловіка, який залишатиметься у в’язниці на роки, немає, еге ж? До того ж, знаєте, хоч я любила Джекі й таке інше, його не можна було назвати надійним. Насправді я ніколи не сподівалася, що наш шлюб протримається довго.

– Ви вже почали процес розлучення, коли він помер?

– Що ж, певним чином – так. Тобто ходила до адвоката. Джо мене змусив. Звісно, Джо терпіти не міг Джекі.

– Джо – ваш чоловік?

– Так. Електриком працює. Має дуже гарну роботу, його там цінують. Він завжди мені говорив, що Джекі – нехороший, але, бачте, я була тоді лише дитиною, дурненьким дитям. У Джекі був особливий підхід, знаєте.

– Саме таке в мене склалося враження з усього, що я про нього чув.

– А як він чудово обкручував жінок… Не знаю чому, справді. Він не був красенем, нічого такаго. Мавпяча мордочка, так я його називала. Та все-таки в нього був особливий підхід. Починаєш розуміти, що робиш усе, що він хоче. Хоча раз чи двічі це ставало в пригоді. Одразу по тому, як ми одружилися, він устряв у халепу в гаражі, де тоді працював, через якусь роботу над автомобілем клієнта. Я ніколи в цьому не тямила. У будь-якому разі бос дуже розлютився. То Джекі взявся до босової дружини. Досить старої. Мабуть, їй до п’ятдесяти доходило, проте Джекі засипав її компліментами, дурив і так, і сяк, доки вона вже не тямила, що з нею коїться. Зрештою вона стала ладна для нього на все. Вона ж знайшла спосіб, як вплинути на свого чоловіка: змусила його сказати, що він не здасть Джекі в поліцію, якщо той віддасть гроші. Проте бос так і не дізнався, звідки ті гроші! Їх дала його власна дружина. Ми, Джекі та я, тоді добряче над цим посміялися!

Калґарі глянув на неї з легкою огидою.

– То було… насправді так смішно?

– О, на мою думку, так, а ви так не гадаєте? Справді, то була сміхота. Стара жінка так схибнулася на Джекі, що заради нього віддала всі свої заощадження.

Калґарі зітхнув. Зміркував, що все не так, як він уявляв. Із кожним днем йому все менше подобався чоловік, чиє ім’я він так важко намагався виправдати. Він уже майже розумів і поділяв ту точку зору, що так його вразила в Сонячному Розі.

– Я прийшов лише тому, місіс Клеґґ, – пояснив він, – щоб дізнатися,