Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

-- Як скажеш, магу.

-- Ще якісь запитання, пане Марл.

Він озирнувся.

-- Де тут кухня?

#

Третім гостем був старий з візком. Крутий схил явно вимучив його. У візку були дві рибальських сітки, від яких тхнуло морем. Я здуру не уточнив Кілю, що сітки повинні бути новими.

Вік живи — вік учись.

Я заплатив старому пару срібних за клопіт, і заніс сітки всередину. Якщо до цього мені не потрібно було викупатися і змінити одяг, то після, однозначно, так. Я кинув їх на підлогу і покликав Марла.

-- Так, магу? – відізвався він, піднявшись до середини сходів і висунувши голову з камбуза, як я був певен він тепер називав, хоч би тільки про себе, кухню.

-- Знаєш, як зробити, щоб від них так не смерділо і щоб вони не були вкриті слизом?

-- Так, це я можу, магу. Вони тобі потрібні на сьогодні?

-- Можна на завтра.

-- Вони мають бути сухими?

-- Ні. Тільки щоб не були наскрізь мокрими.

-- До ранку будуть готові. Але потрібно купити діжку. І ще багато, багато чого.

-- Може бути завтра до обіду.

В двері знов постукали.

-- Хочеш, щоб я відчинив, магу? – запитав Марл і я похитав головою.

Прибули меблі.

П‘ять ліжок, п‘ять невеличких шаф для одягу, три срібних дзеркала в дерев‘яних рамках, ще один стіл і шість крісел з прямими спинками, канапа, від пастельного оздоблення якої, в мене ледь кров не полилася з очей. Матраци. Постільна білизна. Нічні горщики. Графини. Вішалка. Скребачка для взуття. Фарфорова ваза. Олов‘яні кухлі й посуд з тисненого заліза. Ще купа речей, яких я не завдав собі клопоту розпакувати і ідентифікувати.

Щось Кіль надто розійшовся.

Я велів їм скласти все на першому поверсі. Нехай Кіль повеселиться теж, коли буде все це розставляти.

Я дав їм щедрі чайові. Оскільки Белларіус в основному гнітюче вертикальний, він не може похвалитися великою кількістю тяглових тварин. Людська важка праця була тут нормою.

-- Хочеш, щоб я взявся за це, магу? – запитав мене Марл з безпристрасним виразом обличчя. Ось людина, що не боялася праці.

-- Ні, давай залишимо це Кілю. Я попросив його купити найнеобхідніше на кілька днів. А він здається спустошив усі меблеві магазини в місті.

-- Чесно кажучи, магу, продавцям зараз ой як нелегко. Швидше за все він заплатив копійки за весь цей товар.

-- До речі, ти склав список того, що тобі потрібно для кухні?

-- Ага. З твого дозволу, я піду зараз на базар, а по дорозі заберу свій речовий мішок.

-- Гаразд.

#

До того, поки в двері знов постукали, я встиг зробити чотири емблеми з палаючою вежею. Це була складна робота, але абсолютно несерйозна, тому я отримував від неї задоволення. В мене рідко був шанс чи причина проявити себе як митця, коли я мав справу з Мистецтвом. Важка праця вимагала звичного для мене рівня концентрації. Невдача не мала жодних наслідків; відчуття яке я майже забув.

Я змінив кілька марок у форму Цитаделі, тоді прикріпив до вікон язики невеличкого мерехтливого полум‘я зеленого магічного світла. Ефект був надто яскравий, і мені доведеться поновлювати їх через кожних кілька днів. Але загалом я був задоволений результатом.

В двері знов постукали, цим разом наполегливіше.

Я встав з-за столу, очікуючи Мок М‘єна. Пішов і відчинив двері.

Це був не Мок М‘єн.

Чоловіком біля дверей виявився грізний здоровань, в якого через все обличчя і бритий, загорілий скальп проходив шрам. Очі в нього були брудного зеленого кольору, маленькі й злі. Зуби вишкірені в нещирій посмішці були дуже, дуже білими. Він був одягнений в шерстяні штани і шкіряну куртку, що була на нього надто маленька і повністю не охоплювала його схожу на бочку грудну клітку. На його надмірно розвинутих грудях сяяв срібний амулет на ланцюжку.

-- Тебе прислав Кіль? – запитав я, гадаючи, що це один з найманців.

-- Ні. Габул Штайнер. – А тоді лупнув мене в пику. Через обереги.

Через обереги Телемарха.

На якусь мить приголомшений, я зробив кілька непевних кроків назад, а він пішов за мною так, наче оберегів там просто не було. Він лупнув мене ще раз, і я полетів на підлогу, під час падіння зачерпнувши енергію зі свого джерела. Махнувши долонею, я випустив її, шкодуючи Марла, якому доведеться прибирати криваве місиво, яке зараз вкриє кімнату.

Нічого не трапилося.

-- Завжди те саме, -- сказав чоловік, стоячи наді мною і махаючи руками, пародіюючи мага, що кидає закляття. – А тоді коли нічого не відбувається, у вас усіх з‘являється дурний вираз на обличчях.

Він посміхнувся.

-- Це мені ніколи не набридне.

Він підняв мене за сорочку і кинув на стіл. З нього все розлетілося. Я відскочив від поверхні й звалився на підлогу. Я приземлився на бік, міцно і незграбно, плече страхітливо вивихнулося, рука викрутилася за спиною.

-- Пробач, що не представився. Я – Вбивця Магів.

Він відкинув стіл набік і присів, потягнувся мені до шиї.

-- Чого ти хочеш? – запитав я, а тоді його руки почали вичавлювати з мене подих. Міцно.

-- Я отримав те, що