Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Рух за незалежність і занепад

Народився він у Мадриді 9 травня 1883 року в родині журналіста і письменника Хосе Ортеґи Мунільї і Долорес Ґассет Чінчільї, чий батько був власником ліберального часопису «Ель Імпарсіаль». Освіту здобув у єзуїтській школі та Університеті Деусто, однак ступінь ліценціата і доктора отримав в Мадридському центральному університеті. У 1905 році він подався до Німеччини, спочатку в Лейпціг, згодом Нюрнберг, Мюнхен, Кельн і Берлін, хоча житиме і навчатиметься передусім у Марбургу, де залишатиметься до 1907 року. В 1911 році він отримав в Мадриді посаду викладача кафедри метафізики; діставши стипендію, знову поїхав до Німеччини, як і раніше — в Марбург. Повернувся в Іспанію на свою кафедру і розгорнув бурхливу діяльність як лектор і публіцист. Як він сам визнавав, його метою було «європеїзувати Іспанію» і витягти її з ізоляції, в якій вона жила — як у політичній, так і культурній сферах, — що спричинило полеміку з іншим, старшим за нього, видатним мислителем — Міґелем де Унамуно, який, серед інших нісенітниць, до яких був схильний, стверджував, що метою радше мало би бути «іспанізувати Європу».

У 1922 році Ортеґа опублікував свою першу книжку: «Безхребетна Іспанія. Деякі історичні зауваги», до якої увійшли дві серії статей, опублікованих раніше в мадридському часописі «Ель Соль», в яких йшлося про проблему каталонського і баскського сепаратизму (останній він називав «біскайством»).

Ортеґа завжди мав добрий нюх на те, аби вловлювати великі політичні і культурні події свого часу поперед широкої публіки: наприклад, «дегуманізацію мистецтва» і «бунт мас» — два явища, які характеризуватимуть культуру Заходу в роки найбільшого інтелектуального розквіту філософа. Він також не схибив, підмітивши рухи за незалежність Каталонії і Країни Басків, двох важливих регіонів Іспанії, які в майбутньому стануть однією з найсерйозніших проблем, з якими боротиметься його країна. Проблема, яка і через сто років лишається невирішеною і час від часу становить загрозу для стабільності демократії та економічного прогресу сучасної Іспанії.

Книжка «Безхребетна Іспанія» відразу ж здобула успіх — то була перша книжка Ортеґи, яка дійшла до широкої публіки, — і після першого видання в наступні місяці і роки її не раз перевидавали.

Для Ортеґи каталонський і баскський сепаратизм є «найбільшим злом, що існує в нашій Іспанії»[22]. Але у цих відцентрових тенденціях він не бачить глибокого народного руху з історичними коренями, а лише два прояви довгої і повільної дезінтеграції Іспанії, що триває не одне сторіччя, а точніше, відтоді, як вона перестала бути «активною і динамічною реальністю» і перетворилася на суспільство без амбіцій та ілюзій, на «пасивне та статичне існування схоже на купу каміння при дорозі» (с. 69).

У цій книжці Ортеґа дав свою знамените означення нації як «привабливого проекту життя укупі», що доповнює дефініцію Ренана, яку він захоплено наводить, згідно з якою «нація — це щоденний плебісцит» (с. 65).

Ортеґа не вірить в націоналістичні доктрини, він переконаний, що це попросту претексти, щоб виразити зневір’я, що розійшлося всією Іспанією, (яка «сьогодні є скоріше не нацією, а рядом водонепроникних переділів», с. 91), зумовлене занепадом, який потроху роз’їдав ту спайку, яка об’єднала довкола Кастілії всі регіони завдяки великому спільному проекту, який у минулому вивів Іспанію на провідну роль у світі, дав їй імперську силу і велич. Цим проектом була не конкіста, а «колонізація»: «Для мене очевидно, що йдеться про щось єдине справді велике, що зробила Іспанія» (с. 138). Колонізація, на його думку, не була справою ні монархії, ні знаті, це була справа «народу», анонімної народної Іспанії, її героїчних і посполитих людей, які у важких і часом жахливих умовах рушали в незнайомий світ, аби здобути землі, людей, багатства — заради Бога, імперії та ідеї Іспанії, яка тоді процвітала і осявала всю іспанську націю, підтримуючи її єдність і життя. Це лишилося далеко позаду; відтоді, занепадаючи, Іспанія «втрачає хребет», породжуючи «партикуляризм», який вражає всю країну: каталонство і біскайство є найбільш явними симптомами цієї загальної хвороби. І додає трагічним тоном: «Гірше, ніж мати хворобу, є бути хворобою» (с. 100).

Ця лиха болячка, яка тягнеться за Іспанією з далекого минулого, в наші дні проявляється в інтелектуальному і політичному убозтві її знаті і сірості та безкультур’ї її політиків, а також покинутих напризволяще науковцях. Його критика існуючого стану речей в країні є дуже різкою, і в цьому контексті Ортеґа судить сепаратистські рухи Каталонії і Країни Басків: «Націоналістичні теорії, політичні програми регіоналізму, висловлювання їх прибічників несуттєві і, здебільшого, надумані. Але в цих історичних рухах, які є механікою мас, те, що мовиться, — тільки привід, поверхневе, минуще й примрійне обґрунтування, що має лиш символічну вартість, як умовне вираження, майже завжди невідповідне глибоким почуванням, невиразимим і темним, що діють насподі колективної душі» (с. 60).

Є багато правди у тому, що каже Ортеґа. В роки диктатури Франко, коли будь-який «партикуляризм» в іспанських регіонах жорстоко придушувався, каталонський і баскський рухи за незалежність, здавалося, зникли, за винятком спорадичних терористичних актів ЕТА (баскської екстремістської організації). Я жив у Барселоні п’ять років — від початку до середини сімдесятих років, і у той час активізація інтелектуального прошарку і політичного авангарду — попри репресії — зосереджувалася на відродженні демократії. Рух за незалежність згасав, обмежений дрібним прошарком традиціоналістів і маргіналів. Проте з впровадженням демократії і створенням режиму автономії як в Каталонії, так і в Країні Басків завдяки передаванню регіональним автономіям важливих адміністративних, політичних і передусім освітніх функцій, націоналістичні прошарки при владі розпочали активну кампанію ідеологічної пропаганди, супроводжуваної історичними фальсифікаціями та наполегливою політикою поширення каталонської мови та евскера і викорінення іспанської, яка з плином років дасть свої плоди, воскресивши тему руху за незалежність аж до перетворення його на найбільшу загрозу для іспанської демократії. Ортеґа-і-Ґассет виявився провидцем.

«Дегуманізація мистецтва»

Через три роки після публікації «Безхребетної Іспанії», 1925-го, з’являється ще одна важлива книжка Ортеґи, яка також була збіркою раніше надрукованих у різних часописах есеїв: «Дегуманізація мистецтва».

Розпочинається вона сміливим твердженням: маси ненавидять нове мистецтво, бо не розуміють його. Причина очевидна: романтичне мистецтво, яке, як і натуралізм, зачарувало ХІХ сторіччя, було близьке всім завдяки його екзальтованому представленню