Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Тікай, Козулько, бо цей богатир зараз тобі дасть лупки! — глузливо вигукнув його товариш.

Здоровило вдав, що дуже злякався.

— Ой-ой-ой, — вигукнув він і заховався за товаришеву спину. — Дядьку, не бийте мене, я більше не буду!

Якусь мить Грицик постояв перед ними, як горобчик перед двома півнями, тоді опустив руки і повільно відійшов убік. Бігати йому вже не кортіло.

Я аж заскавулів, так мені захотілося вчепитись у холошу комусь із тих здоровил чи бодай загавкати на них. Проте дістатися до них крізь безліч швидких, миготливих ніг було неможливо. Та й навряд чи такі здоровила злякаються мого дзявкоту. От коли б на нього загарчав дядько Бровко… Але нічого, я теж колись виросту, і тоді ці бовдуряки наплачуться в мене! Схоже, що Грицик теж подумав про це. Він востаннє зиркнув на кривдників, тоді обтрусився і відійшов убік.

Нараз пролунав дзвоник на урок, і подвір’я миттю вимерло. Про всяк випадок я почекав ще трохи, тоді подався до волейбольного майданчика. Точніше — до підставки, з якої свистів суддя під час змагань. Я вже не раз вистрибував на неї й переконався, що звідтіля можна роздивлятися все, що діялося за шкільними вікнами. Вікон було багато, і за кожним виднілися голови школярів. Одні щось писали, інші підпирали руками підборіддя й дивилися хто куди — то на свого вчителя, то на стелю, треті мружились під сонячним промінням…

Я мигцем пробіг по них поглядом і зупинився на третьому вікні. За ним виднілося кілька голів, і поміж ними був мій Грицик. Він щось писав і час від часу перешіптувався зі своїм товаришем по парті Даньком Орлюком. Нараз вони перестали писати і втупились у свою вчительку Наталю Петрівну, яка походжала поміж парт. Кватирка була прочинена, і до мене долітало кожне її слово.

— Що таке художня література? — запитала вона начебто саму себе. — От, Дахно, у тебе край парти лежить підручник з математики. Хто мені скаже, чого нас навчає наука математика?

— Лічити! — водночас вигукнув клас.

— Можна сказати й так, — згодилася Наталя Петрівна. — А чого нас навчає наука фізика?

— Вивчати фізичні процеси! — вихопився Данько Орлюк.

— Молодець! — похвалила його Наталя Петрівна. — А чого вчить хімія?

— Знати хімічні процеси! — це вже вигукнула котрась із дівчаток.

— Теж правильно. А от хто мені скаже, чого навчає художня література?

Клас перезирнувся. І справді, чого вона вчить?

— Ну, читати, — невпевнено почав Данько Орлюк, перезирнувшись із Грициком. — Повісті всілякі, вірші…

— Відповідь дуже приблизна, — відказала на те Наталя Петрівна. — Хто може ще щось додати?

— Вона вчить, як треба жити, — сказав Грицик.

— Оце вже ближче до істини, — усміхнулася Наталя Петрівна. — Але й це ще не вся істина… Отже, ми з вами знаємо, що дають нам такі науки, як фізика, хімія, математика. Але вони не розкажуть нам про те, що таке любов і правда, що таке дружба і вірність. І лише художня література дає нам ті знання, які роблять людину людиною, а не придатком машини. А тепер скажіть мені, хто творить художню літературу?

— Письменники! — загув клас.

— Автори книжок!

— Поети!

— Правильно, — згодилася Наталя Петрівна. Вона знову пройшлася поміж партами, думаючи, що б його ще спитати. Але раптом зіщулилася і мовила:

— Щось у нас холодно стає. Ану, хто там ближчий до вікна, зачиніть, будь ласка, кватирку.

Кілька учнів зірвалося на ноги. Проте Грицик виявився найспритнішим. Він навіть устиг помахати мені рукою. І я порадів за нього, бо Грицик ще раз довів, що і в цьому житті він найпроворніший.

Але, на жаль, голос Наталі Петрівни вщух, і я не мав більше змоги послухати, про що вона розповідала і як їй відповідали учні. Я лише здогадувався, що Наталя Петрівна розповідає їм про щось цікаве, бо вони час від часу аж роти роззявляли. І ще я завважив, що Грицик при цьому кілька разів озирнувся туди, де виднілася русява голівка однієї дівчинки. Я вже знав, що її звуть Яринкою. А прізвище в неї — Гайова. Мешкала вона на сусідній вулиці, і ми з Грициком уже кілька разів крадькома проводжали Яринку аж до її хати. І в Грицика погляд був якийсь такий… ну, такий, який, мабуть, був і в мене, коли мені показували смачну кісточку.

Час від часу Яринка ніби випадково озиралася, і тоді Грицик миттю вдавав, що він нічого такого не робить, а просто прогулюється. Схоже, йому дуже не хотілося, аби вона подумала, що він її переслідує. А чого, питається, йому соромитись? Чому не підійти і просто сказати: «Яринко, ти мені подобаєшся. Давай дружити». І Яринка була не проти, бо я вже не раз помічав, як вона теж крадькома позирала у Грициків бік.

Отож я сидів на підставці й позіхав від нудьги. Коли нема кого слухати, час тягнеться надзвичайно повільно. Я вже кілька разів подумки подружив Грицика та Яринку, я вже полічив усіх галок та голубів, що вилися навколо школи. Я вже збирався перейти до горобців, коли нарешті дзвоник сповістив про закінчення уроків. Неймовірний вереск знову ледь не розірвав школу, а тоді учні почали вилітати з неї цілими гуртами. Проте цього разу я не полишав волейбольну підставку, бо знав, що це останній урок і на школярів чекають набагато цікавіші справи, аніж гасати подвір’ям. Нарешті поміж інших хлопців з’явився і мій Грицик.

— Кудлатику, а ти знаєш новину? — вигукнув він, як тільки побачив мене. — До нас їде Письменник!

Я аж вискнув від захвату. Отепер дядько Рябко вже не подумає про мене як про якогось дурника, не здатного навіть дізнатися про щось путнє! Зараз я знатиму все, що стосується людини на ім’я Письменник. Адже Грицик завжди ділився зі мною будь-якою новиною.

Так сталося й тепер.

— Ти, Кудлатику, навіть не уявляєш, як це цікаво, — жваво почав Грицик, коли ми виходили за ворота. — Адже ніхто у Воронівці ще не бачив жодного живого Письменника, розумієш? А цей Письменник не тільки живий, а ще й одного віку з Наталею Петрівною. Вона каже, що вони навіть навчалися разом…

— Сторожук! — почулося позаду. Ми озирнулися. Нас наздоганяла Яринка, розмахуючи якоюсь книжкою.

— Наталя Петрівна сказала, щоб я тобі передала цей підручник, — промовила вона. — Ти