Читати книгу - "Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— За-а-їло… Ех, постаріла вже моя машинерія, а колись же навіть овечу вовну брала. — Подумав і додав урочисто: — З ентузіазмом брала!..
— Та домучуйте пошвидше! — благально захникав Вітька. — Хоч і без ентузіазму. Мені ж бо на сім годин треба в одне місце.
— Всіх кудись чорти несуть і всім заніколилось, — спокійно відповів цирульник. — Моли бога, хлопче, аби відпустило. Кажу тобі, постаріла моя машинерія, одного лише Причепу ще сяк-так стриже. Хоч і дільнична, а все ж, як той казав, міліція.
Вітька трохи не заплакав від болю в потилиці й образи в душі.
— Не буду ж я із-за вашого барахла зривати відповідальне побачення! Могли б давно купити нову машинку, гроші ж заробляєте.
— Ти диви-и яке-е!.. — похитав закудланою вогнистою головою херсонський стригаль. — Та я самого голову колгоспу обкарнав, і то мовчав… А двічі заїдало. Ще й подяку мені виніс.
— І за віщо? — ковтав Вітька солоні сльози.
— Еге, є за що. Ниньки лише вперті механізатори ганяють в райцентр трактори, щоб омолодити себе в салоні «Юність». Решту я омолоджую. А колгоспу — це економія пального. А ти сопель ще не витер, а вже критику розводиш!..
Прочитавши мораль, Левонтій трохи передихнув, з насолодою пошкріб давно не голене підборіддя, а тоді заходився на Вітьчиній голові розбирати машинку. Знімав з потилиці по частинах і тут же, не поспішаючи, змащував олією…
Та найстрашніше чекало хлопця попереду. Коли стінний годинник показав шість годин і п’ятнадцять хвилин, у машинці щось тріснуло…
— Благословило пружину, — махнув цирульник волосатою рукою. — Доведеться тобі, хлопче, чимчикувати додому. Прибіжиш завтра, мо’, дістану де путнього дроту та зроблю пружину, тоді й закінчу твоє омолодження.
— То що ж це ви, смієтеся з мене?! — вкрай обурився Вітька Горобець, бліднучи й червоніючи водночас. — Куди ж я тепер поткнуся з недостриженою головою? Горобців лякати на город до діда Свирида? Омолоджуйте хоч ножицями.
— Покоси будуть, — чесно признався Левонтій. — Ножицями так низько не візьмеш, як машинкою. А я на халтуру стригти не буду. Бо я не хіп-хап якийсь. Я перший стригаль Херсона!..
Та щастя десь ще завалялося і для Вітьки Горобця. Повагавшись, Левонтій все ж таки почвалав у двір шукати дроту. У вікно Вітька бачив, як він, кульгаючи, нишпорив попід тином, як перебирав мотки заіржавленого колючого дроту з позаторішнім листям, як тяг якусь скарлючену дротину в сіни на розправу і довго там клепав та лаявся, що до війни випускали нікудишній дріт.
Вітька слухав те ліниве бурчання і кляв себе, що згодився піти до Левонтія, хоча давно затямив, що у Великих Чаплях більше нікуди було потикатися. А стрілки невловимо повзли і повзли до цифри «сім». Може, Галя вже чекає його на леваді? При згадці про дівчину у Вітьки трохи відлягло від серця. Ще б пак! Перший-бо раз у житті йтиме він з дівчиною в кіно, та ще й на вечірній сеанс, як справжній мужчина.
Вже кілька тижнів минуло з часу тої злополучної дуелі, а Вітька все ще ніяк не міг заспокоїтися. Про дуель дізналося всеньке село — старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти…
Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягни Вітьку Горобця на високий та почесний п’єдестал «справжнього чаплівського мужчини» і ставили в приклад усім хлопцям.
— Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей… — грайливо щебетали. — Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..
На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) — це щось та значило!
Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно…
Трагедія Федька Котигорошка
— Ех, і до чого ж тільки не доводять оці дівчата! — трагічно вигукнув Федько Котигорошко, сердито викручуючи після прання свої єдині штани. — Правду казав колись дід Филимон своїй ненаглядній бабі Филимонисі: ти ж мене, молодого, підманула, ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела!..
Стояв голяка біля корита і, сопучи та пирхаючи, сердився:
— У них, бачте, кохання, а я мушу штани свої прати!.. З чужого похмілля голова тріщить, як каже голова колгоспу!
Щойно з флегматичним і невразливим Федьком сталася така жахлива історія, що навіть його, врівноваженого і спокійного, надовго вивела з себе.
— Федь, ти винахідливий? — збираючись до Левонтія, запитав його Вітька Горобець.
Котигорошко пильно подивився на приятеля і посилено засопів:
— Кожний кавалер зобов’язаний купляти своїй дамі квитка на культпохід у кіно, — відповів із зворушливою серйозністю і бездоганним знанням справи. — Але мені абсолютно незрозуміло, де я повинен діставати для вас гроші?
— Цього і я поки що не знаю, — щиро признався Вітька. — Але ти прямо телепат. Ти вражаєш мене своїм надприродним чуттям. Що в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!
— Ти це серйозно?! — аж розімлів від задоволення Федько, і повне кругле обличчя хлопця засвітилося нестримною радістю і гордістю. — Серйозно — з Мессінгом?
Про Мессінга Федько перечитав усе, що міг дістати, і таке порівняння із знаменитим феноменом телепатії приємно вразило товстуна. Почував себе так, немов з’їв кілограм пречудової пахучої халви.
— Буду я з тобою жартувати, коли в мене нема за що Галю в кіно вести, — похмуро буркнув Вітька, і його тонка й висока фігура, здавалося, ще дужче потоншала од скрутної безвиході. — Ти — вилитий Мессінг!
— Тоді я для тебе гори переверну! — вигукнув зраділий Котигорошко і, сяючий та задоволений, покотився додому.
Проте гір перевертати не став, а шаснув у сарай, набрав повну пазуху яєць і, жмурячись від повноти щастя, що схожий на Мессінга, запихтів до сільського буфету.
Все йшло добре. Котигорошко благополучно добрався до буфету і вже хотів було зайти, як його увагу привернула одна несправедливість. Біля конов’язі тупцяла гніда коняка. Маленьке руденьке лошатко з білою зірочкою на лобі жадібно іржало і тикалось мордочкою, прохаючи молока. А коняка чомусь сердито фиркала і кожного разу відганяла лошатко геть, ще й намагалася брикнути його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс», після закриття браузера.
