Читати книгу - "Буря Мечів"

Звуки долинали з дальнього кінця замку. Перед звідними ґратами, які товчками повзли вгору, стояв гурт людей, а далі в полях, за межами замку, виднілося кількасот вершників. Повіяв вітер і розмаяв їхні знамена, і Кетлін від полегшення затремтіла, побачивши герб Річкорину — пструга у стрибку. Едмур.

Минуло дві години, поки брат вирішив прийти до неї. На той час замок уже дзвенів од галасливого возз’єднання: чоловіки обнімали жінок і дітей, яких лишили тут. З гайворонника вилетіло троє круків, махаючи в повітрі чорними крилами. Кетлін спостерігала за ними з батькового балкона. Вона помила голову, перевдягнулася й підготувалася до братових докорів... та все одно чекати було важко.

Коли нарешті до неї долинули звуки за дверима, вона сіла, згорнувши руки на колінах. Едмурові чоботи, поножі й сюрко були заляпані червоною засохлою глиною. З його вигляду ніколи б не сказав, що він переміг у битві. Він здавався схудлим і змарнілим, блідим, з нечесаною бородою і занадто яскравим блиском в очах.

— Едмуре,— заговорила Кетлін,— у тебе нездоровий вигляд. Щось трапилося? Ланістери перейшли ріку?

— Я їх відкинув. Лорда Тайвіна, Грегора Клігана, Адама Марбранда — всіх відігнав. А от Станіс...— він скривився.

— Станіс? А що зі Станісом?

— Він програв битву за Королівський Причал,— нерадісно мовив Едмур.— Флот його спалений, а військо розгромлене вщент.

Перемога Ланістерів — невтішна новина, але Кетлін не поділяла братового очевидного смутку. Їй і досі ночами снилася в кошмарах тінь, яка в неї на очах ковзнула в шатрі Ренлі, і кров, яка хляпнула крізь розтятий латний комір.

— Станіс нам друг не більший, ніж лорд Тайвін.

— Ти не розумієш. Небосад перейшов на бік Джофрі. І Дорн також. Весь південь,— він стиснув вуста.— А ти ще й вирішила відпустити Царевбивцю. Ти не мала права!

— Я мала право матері,— сказала вона спокійним голосом, хоча новина про Небосад — дошкульний удар по Робових надіях. Але зараз Кетлін про це думати не могла.

— Ні, не мала права,— повторив Едмур.— Це був Робів бранець, бранець твого короля, і Роб доручив мені стерегти його.

— Його стерегтиме Брієнна. Вона присяглася мечем.

— Ота жінка?

— Вона доправить Джеймі на Королівський Причал і безпечно привезе звідти Арію і Сансу.

— Серсі їх ніколи не віддасть.

— Не Серсі. Тиріон. Він дав слово на відкритому суді. І Царевбивця теж дав слово.

— Слово Джеймі нічого не варте. Що ж до Куця, подейкують, під час бою він отримав сокирою по голові. Поки твоя Брієнна дістанеться Королівського Причалу (якщо взагалі дістанеться), він уже й помре.

— Помре?

«Невже боги можуть бути настільки немилосердні?» Вона змусила Джеймі дати сотню обітниць, але всі свої надії покладала на обіцянку його брата.

Але Едмур не помітив її розпачу.

— Стерегти Джеймі доручили мені, і я збираюся його повернути. Я вислав круків...

— Круків куди? Скількох?

— Трьох,— відповів він,— тож лист уже точно досягне лорда Болтона. Плистимуть вони по ріці чи рушать по дорозі, а з Річкорину до Королівського Причалу не проминеш Гаренхол.

— Гаренхол.

Від самого цього слова в кімнаті наче спохмурніло. Хрипким від жаху голосом Кетлін мовила:

— Едмуре, ти усвідомлюєш, що ти накоїв?

— Не бійся, про тебе я нічого не казав. Написав, що Джеймі втік, і запропонував тисячу драконів тому, хто його зловить.

«Гірше й гірше,— подумала Кетлін у розпачі.— Брат у мене дурень». Їй на очі накотилися непрохані, небажані сльози.

— Якщо це була втеча,— сказала вона стиха,— а не обмін бранцями, для чого Ланістерам віддавати моїх дочок Брієнні?

— До цього не дійде. Царевбивця повернеться до нас, я про це потурбувався.

— Ти потурбувався лише про те, щоб я ніколи більше не побачила своїх дочок. Брієнні, може, і вдалося б доправити його безпечно на Королівський Причал... якби на нього ніхто не полював. Але тепер...— Кетлін не могла продовжувати.— Йди собі, Едмуре,— сказала вона тоном, який не допускав заперечень, хоч і не могла командувати тут, у замку, який скоро належатиме йому.— Залиш мене з батьком і з моїм горем, мені більше нема чого тобі сказати. Іди. Іди.

Їй хотілося одного: лягти, заплющити очі й заснути — і молитися, щоб їй нічого не наснилося.

Арія

Небо було чорне, як стіни Гаренхолу, що лишилися позаду; дощ падав тихо й рівно, приглушуючи тупіт кінських копит і стікаючи по обличчях.

Їхали на північ, геть від озера, прямуючи за поритою коліями сільською дорогою, яка прямувала через спустошені поля, через ліси та струмки. Пиріжок з Гендрі старалися не відставати. Оддалік завивали вовки, але чути було Пиріжкове важке сапання. Ніхто не говорив. Час до часу Арія озиралася через плече — пересвідчитися, що хлопці не надто пасуть задніх, і поглянути, чи ніхто не переслідує втікачів.

А таки переслідуватимуть, вона це знала. Вона вкрала зі стайні трьох коней, поцупила карту й кинджал зі світлиці самого Руза Болтона, а ще — убила на бічній брамі вартового, перерізавши йому горлянку, коли він нахилився підняти потерту монету, яку Арії дав Джакен Г’ґар. Хтось знайде його у калюжі власної крові, й тоді зчиниться галас. Збудять лорда Болтона й обшукають Гаренхол від стрільниці до стріхи, а потому з’ясують, що зникли карта й кинджал, а ще зброя зі зброярні, хліб і сир з кухні, малий пекарчук, ковальський підмайстер і чашниця на ім’я Нан... чи Ласка, чи Арі — залежно від того, кого запитати.

Лорд Страхфорту сам за ними не бігатиме. Руз Болтон лишиться в ліжку, обвішавши все своє бліде тіло п’явками, й пошепки роздаватиме команди. Погоню, мабуть, очолить один з його людей — Волтон на прізвисько Сталеві Ноги (він завжди носить на своїх довгих ногах поножі). А може, то буде слинявий Варго Гоут зі своїми перекупними мечами, що називають себе бравими компанійцями. Інші ж називають їх кривавими лицедіями (тільки позаочі), а іноді підніжками — за звичку лорда Гоута рубати руки й ноги тим, хто викликав його невдоволення.

«Якщо нас упіймають, то повідрубують нам руки й ноги,— подумала Арія,— а тоді Руз Болтон спустить з нас шкуру». Вона й досі була вдягнена в костюм пажа, а на грудях, просто на серці, в неї нашитий був