Читати книгу - "Керрі"

Отак. Сукня готова. Вона зняла ноги з приводу й підняла сукню, щоб оглянути. Вона була довга. І страшна. Ненависна для Керрі.

Вона знала, чому мама її випустила.

— Мамо, можна мені піти спати?

— Іди. — Мама не підвела очей від серветки.

Керрі повісила сукню на руку, а тоді глянула на швацьку машинку. Раптом педаль натислася сама по собі. Голка заходила вгору-вниз, блискаючи сталлю за кожним проходом. Котушка смикнулася й мотнулася. Крутнулося бічне колесо.

Мамина голова рвучко піднялась, а очі розширилися. Циклічний візерунок по краю її серветки, дивовижно детальний і водночас настільки ж рівномірний і бездоганний, зненацька порушився.

— Я просто протягнула нитку, — тихенько сказала Керрі.

— Іди спати, — коротко сказала мама, а на дні її очей блиснув страх.

— Так

(вона боялася що я винесу двері комірки разом із завісами)

мамо.

(і я напевне могла б це зробити так я напевне могла б)

Із «Вибуху з тіні» (стор. 58):

Марґарет Вайт народилася й зросла в Моттоні, містечку, що межує з Чемберленом і посилає туди вчитися своїх старшокласників. Її батькам велося доволі непогано — вони тримали прибутковий нічний заклад одразу за межею містечка, що називався «Весела придорожня». Джон Бріґем, батько Марґарет, загинув у перестрілці в барі влітку 1959 року.

Марґарет Бріґем, котрій тоді було майже тридцять, стала відвідувати молитовні зібрання фундаменталістів. Її мати почала стосунки з іншим чоловіком (Гарольдом Еллісоном, за котрого пізніше вийшла заміж), і їм обом хотілося випровадити Марґарет з дому — та вважала, що її мати Джудіт зі своїм новим чоловіком живуть у гріху, і часто озвучувала свою думку. Джудіт гадала, що її донька залишиться самотньою дівою на все життя. Або, якщо висловлюватися більш барвистою фразеологією її майбутнього вітчима, «Марґарет була схожа обличчям на сраку бензовоза й тіло мала відповідне». Він також називав її «богомільним Ісусиком».

Марґарет відмовлялася виїжджати до 1960 року, коли зустріла Ральфа Вайта на молитовному зібранні. У вересні того ж року вона покинула моттонську оселю й переїхала до маленької квартирки в центрі Чемберлена.

Залицяння Ральфа Вайта до Марґарет Бріґем закінчились одруженням 23 березня 1962 року. 3 квітня 1962 року Марґарет Вайт ненадовго потрапила до Вестоверського шпиталю.

— Ні, вона не казала нам, що з нею таке, — розповідав Гарольд Еллісон. — У той єдиний день, коли ми пішли її навідати, вона сказала, що ми живемо в перелюбі, хоч ми й одружені, і що нам стелиться дорога до пекла. Казала, що Господь відмітив наші лоби незримими знаками, але вона їх бачить. Кажу вам, дуріла, наче кажан у сараї. Її мати намагалася говорити по-доброму, дізнатися, що з нею таке, але та завела істерику й ну розводитися про ангела з мечем, котрий пройде через стоянки й придорожні мотелі та посіче грішних. Ми пішли.

Однак у Джудіт Еллісон з’явилася версія стосовно того, що трапилося з її дочкою: вона вважала, що Марґарет пережила викидень. Коли так, то дитина була зачата поза шлюбними узами. У разі підтвердження цей епізод пролив би світло на цікавий бік характеру матері Керрі.

У довгому й доволі істеричному листі до матері від 19 серпня 1962 року Марґарет сказала, що вони з Ральфом жили безгрішно, не піддаючись «Прокляттю Зносин». Вона спонукала Гарольда й Джудіт Еллісонів «закрити своє кубло розпусти» і робити те саме. «Це їдиний [орфографія оригіналу] спосіб, — проголошує Марґарет ближче до кінця свого послання, — як тобі й Тому Чоловіку вберегтися від прийдешнього Кривавого Дощу. Ми з Ральфом, як Марія з Йосипом, ніколи не пізнаємо й не осквернемо [орфографія оригіналу] плоті одне одного. Якщо в нас і з’явиться нащаддя, нехай воно буде од Бога».

Звісно, календар підказує нам, що Керрі було зачато пізніше того ж року…

У понеділок дівчата тихенько вдягалися на перший урок фізкультури, без дуркування й писклявого піддражнювання, і ніхто з них особливо не здивувався, коли міс Дежарден штовхнула двері й увійшла до роздягальні. Між її невеликих грудей звисав срібний свисток, а шорти якщо й були ті самі, що минулої п’ятниці, то від кривавого відбитка долоні Керрі на них не залишилось ані сліду.

Дівчата продовжували понуро вдягатися, не дивлячись на неї.

— Дивись, які всі радісні перед випускним, — тихо сказала міс Дежарден. — Коли він у вас? Через місяць? А Весняний бал ще раніше. Б’юсь об заклад, більшість із вас уже знає, в чому і з ким на нього піде. Сью, ти, певне, підеш із Томмі Россом. Гелен — з Роєм Евартсом. Крісті, гадаю, є з кого вибрати. Хто твій щасливець?

— Біллі Нолан, — похмуро сказала Кріста Гарґенсен.

— Ото вже йому поталанило, — зауважила Дежарден. — І що ти йому подаруєш за честь тебе супроводити, Крісто? Набухлий кров’ю «котекс»? Чи, може, трохи використаного туалетного паперу? Як я зрозуміла, саме такі витівки зараз у твоєму репертуарі.

Кріста почервоніла.

— Я йду. Я не повинна це вислуховувати.

Дежарден цілі вихідні не могла викинути з голови образ Керрі — з її криками, бурмотінням, із мокрою серветкою, що міцно прилипла до середини її лобка, — разом із власною нездоровою, злою реакцією.

І тепер, коли Кріста хотіла була прорватися повз неї, вона впіймала її й гупнула дівчиною об ряд побитих шафок оливкового кольору, що стояли коло дверей. Очі Крісти вражено розширилися. Тоді її обличчя налилося якоюсь навіженою люттю.

— Ти не можеш нас бити! — заверещала вона. — Тебе за це випруть! От побачиш, стерво!

Решта дівчат скривилася, набрала повітря й опустила очі долу. Справа виходила з-під контролю. Сью краєчком ока помітила, що Мері й Донна Тібодо взялися за руки.

— Мені все одно, Гарґенсен, — сказала Дежарден. — Якщо ти — або хтось із вас, дівчата, — вважає, що я зараз прийшла до вас як учителька, то ви гірко помиляєтеся. Я просто хотіла, щоб ви знали: у п’ятницю ви утнули гівняну штуку. По- справжньому гівняну.

Кріста Гарґенсен скалилася до підлоги. Решта дівчат жалюгідно силкувалася дивитися куди завгодно, тільки не на свою фізвиховательку. Сью зрозуміла, що дивиться на душову кабінку — місце злочину, — і рвучко