Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

вона, ми будемо говорити про діалог між Сходом і Заходом, про інтеграцію, про синтез ментальностей, добре? Добре, кажу я їй, добре, у вас пиво є? потім, потім, щебече вона і виводить мене через задні двері в залу, де вже сидить купа якогось народу і кілька поетів, які збираються говорити про Схід і Захід, скраєчку сидів старий поляк, я поглянув на нього і все зрозумів — ми могли їхати з ним в сусідніх вагонах, і в цей момент від чого він був найдалі, так це від синтезу ментальностей, а також від Сходу, не кажучи вже про Захід».

Поки хтось виступав, наш поет устиг усе-таки кілька разів заглянути в кухню, де було доволі пива, так що синтез ментальностей почав йому подобатись, і він виголосив коротку, але натхненну промову, акцентувавши свій ключовий меседж: «…які в задницю ментальності, коли насправді мало би йтися про ті жахливі суперечності, які нас роздирають…» — «Що ви маєте на увазі?» — злякано питається ведуча. — «…Бляха-муха, якби я сам знав…»

Ліберальній частині публіки сподобалася волелюбна думка гостя із Самарканда, натомість частина «лівих» вийшла із зали на знак протесту проти його непоштивого відгуку про їхній музичний колектив «Серп і Молот» (гівно) і спробу щось сказати про «маршала Жукова» (видно, одного з їхніх героїв). «…Западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним…»

І організатори, і слухачі дуже задоволені виступом самаркандського поета. «Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо».

Конфлікт із «лівими» у Сержа не випадковий. І в певному сенсі для нього небезпечний. Вони — найактивніша частина мобільної мультикультурної публіки, разом з утеклими дисидентами незрозумілих дисидентств. В анархістських клубах вони «спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним».

Жалюгідне враження справляють ці «печальні обрубки великої європейської псевдореволюції». Пригадаймо: ця «революція» відбувалася переважно в університетських коридорах, а на вулиці виливалася в актах анархії й терору нечисленних «лівих» молодіжних підпільних банд. Ширшого соціального ґрунту цей «смаковий» виклик респектабельному буржуазному суспільству не мав, і останнє, здолавши початковий переляк, знайшло на нього управу — почасти силою, почасти добром. І ось тепер недавні непримиренні революціонери, виборовши максимум омріяних сексуальних свобод (згадаймо, що серед головних гасел студентів знаменитої паризької Сорбонни було право на статеві акти в коридорах університету), залюбки користуються пільгами ненависного буржуазного суспільства, а деякі розпочинають добротну фінансову або політичну кар'єру. Втім, велика молодіжна антибуржуазна революція і від самого початку була доволі дивною.

«…На вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там з самого ранку і вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято — влаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті закапало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатись усілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки».

Звісно, в контексті справді великої європейської історії ця «велика європейська революція» була пародією на революцію, а інтерпретація її у самаркандського поета Сержа — це вже як пародія на пародію. А проте близька до правди. І не означає лише неприйняття лівацького заперечення добропорядного буржуазного суспільства. Річ у тім, що саме лівацтво, зарозуміле й самовдоволене, виглядає асоційованою частиною цього високопродуктивного суспільства, яке, зрештою, всьому знаходить належне місце. І саркастичні, а часом полум'яні тиради (то публічні, то подумки) запрошеного для культобмінів (синтезу ментальностей) самаркандського поета звучать двозначно (двосічно?): над ким чи над чим сміх і риторичний суд? Тут варто було б зацитувати кілька темпераментних пасажів розпашілого гостя, але, на жаль, лексичні особливості його усного мовлення та внутрішніх монологів, на щастя дбайливо зберігані передовими (контркультурними?) видавцями, залишають мені мало можливостей. Тож я подаю лише кілька уривків урізнобіч кинутих, немовби оповідачем, пасажів, які, власне, варіюють — хоч і досить своєрідно — відомі мотиви антибуржуазної соціології другої половини XX століття:

«…Найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть — ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна й маскультової бутафорії. (…) Он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, всі ці вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» — ви розливаєте це гівно зі своїх брандспойтів, і що найприкріше — купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватись, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином…»

І далі у стилі такої бурлескної інвективи. Може, саме це багатостраждальне буржуазне суспільство нічого нового про себе тут і не почуло: йому вже стільки було сказано дошкульного й нищівного протягом кількох століть, а останніми десятиліттями ще й так викрито його маніпуляторські механізми, що це тільки стимулює його енергію вічного самовдосконалення. Проте, мабуть, слова гостя з Самарканда адресовані не так самій Європі, як нам, що до неї так уперто пнуться. Абись ми не були зовсім сліпі. Знали, «якого раю благаємо».

Жаданова невдячна в'їдливість супроти європоказухи та уявних альтернатив їй у ній самій часом може здатися прямо-таки марксистською чи неомарксистською. (А насправді швидше брехтівською! Про це брехтівське у Сергія Жадана ще будемо говорити):

«Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто недопрацьовуєте, збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії, — вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись заведе вас, врешті-решт, в глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, — скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки