Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Під застережливим, пильним поглядом Олександра Миколайовича, заперечити було дійсно складно. Чоловік уже все вирішив і нахабно користувався своїм статусом керівника, щоб впливати на моє рішення. Утім, моя совість була чистою, як не крути. Я не хотіла від початку нікого обманювати і навіть коли збиралася, не знала, що потрібно буде це робити.

Хоча, якщо так подумати, відмовка слабенька. Хто ж мені заважав розвернутися і піти, голосно висловивши свій протест? Я могла б упертися рогом, наполягаючи на своєму, і тоді ми б іще подивилися, хто виявився більш упертим. Але зрештою я вийшла з квартири разом з Олександром Миколайовичем, дорогою кілька разів назвавши чоловіка на ім'я, щоб потренуватися і не схибити. Так собі аргумент, якщо подумати, але я спокійно виконала волю чоловіка, мило йому посміхнувшись. Думаю, якби він знав, що ми з Віолою наодинці його Сашею називаємо, був би дуже здивований.

Коли ми під'їхали до великої будівлі одного з найкращих готелів у місті, я злегка скривила куточки губ. У цьому готелі, звісно, був не тільки ресторан, а й величезна банкетна зона. Взагалі, якщо відверто, то в цьому готельному «комплексі» можна знайти все, що тільки можливо. Були б гроші у гостей готелю, а обслуговування завжди на висоті. У мого сьогоднішнього «хлопця» гроші є, тому для нього вечеря в цьому готелі не становила жодних труднощів.

Утім, чи варто прибіднятися? Я сама можу дозволити собі вечерю в цьому готелі, при цьому не думаючи про те, що завтра мені їсти буде нічого. Інше питання в тому, що в мене майже ніколи не було вільного часу. Але, чого брехати, навіть коли вільний час у мене був, мені хотілося тільки полежати спокійно, а не бігати навколо.

– Ходімо, – зупинивши машину, Олександр Миколайович вийшов і відчинив для мене двері, як справжній джентльмен.

Безумовно, за звичайних обставин, не закохатися в такого галантного чоловіка було б майже неможливо. Але наш випадок, поза всякими сумнівами, інший. Ми вже, можна сказати, як стара подружня пара, знаємо риси характеру і погані сторони одне одного. Особливо я, з огляду на свою професійну діяльність, як помічника. Здається, я навіть за одним виразом обличчя, випадково відведеним поглядом уже можу сказати, злиться начальник, байдужий він чи радісний. Тому, природно, закохатися дуже проблематично, навіть якщо Олександр Миколайович буквально уособлюватиме для мене ідеального чоловіка.

– Про що ти думаєш? – Простягнувши мені зігнуту в лікті руку, щоб я могла опертися, запитав вкрадливо начальник.

– Думаю про те, що ви сьогодні самі на себе не схожі, – не стала приховувати, криво посміхнувшись. – Такий ввічливий.

– Ти помилилася, я завжди такий, – незворушно парирував чоловік, викликавши мій тихий сміх. – Не бачу в моїх словах нічого смішного.

– Звісно. Ви в усьому праві.

Помітивши, як Олександр Миколайович примружився, окинувши мене поглядом, я робила вигляд, що взагалі нічого не бачила. Якщо не брехати собі, то зараз я вже почала трохи нервувати, не знаючи, що чекає на мене далі. З ким ми зараз зустрінемося? Чи справді це родичі чоловіка, чи якісь ділові партнери? Може, це приватна ділова зустріч, на яку приходять зі своїми парами і Олександр Миколайович просто не хотів виділятися?

Щоправда, все те, про що я думала дорогою до... банкетного залу, виявилося зовсім не тим, що було насправді. Реально, я навіть розгубилася ненадовго, побачивши недалеко від зони «сцени» великий, барвистий банер. Це була зустріч випускників інженерно-будівельного інституту. Ціла банкетна зала була повна людьми. Безумовно, тут не тільки окремі групи були, а декілька груп студентів, якщо не весь курс.

– Олександре Миколайовичу, чи доречно говорити, що я ваша дівчина? – Прошепотіла обережно, нахилившись ближче до чоловіка.

– Чому ні?

– Гадаю, тут багато людей з однієї сфери діяльності і мене могли бачити поруч із вами раніше.

– Мені просто пощастило зустріти не тільки хорошу помічницю, а й вірну дівчину, моє кохання, – самовдоволено посміхнувся чоловік, відсікаючи всі мої аргументи на корені. – Не забувай, сьогодні я – Саша.

– Звісно, коханий, – відповіла провокаційно й очі начальника небезпечно блиснули.

Гаразд, краще не смикати тигра за вуса, собі дорожче. Дівчина – так дівчина. Не думаю, що щось сильно зміниться, якщо ми зустрінемо тут якогось знайомого незнайомця. До того ж, скільки зараз пар можуть зберегти своє кохання на все життя? Тож, немає сенсу себе накручувати, у певний момент ми просто «розійдемося в різні боки».

– Невже ти все-таки прийшов? – Почула я гучний крик.

– І я радий усіх бачити, – посміхнувся у відповідь Саша, коли ми підійшли до круглого столу.

– Стасику, скільки років пройшло, а ти зовсім не змінився, – з усмішкою зауважив чоловік із невеликим животиком і келихом вина в руці. – Невже ти за цей час встиг одружитися?

Покосившись на Олександра Миколайовича, я намагалася бути максимально незворушною. Звісно, у великих колективах молодих людей часто трапляються різного роду «клички», але чомусь мені здавалося, що мій начальник уникнув цієї долі. Утім, прізвище чоловіка – Стасюк, тож не дивно, чому його Стасиком назвали. Хоча, як на мене, ім'я Олександр йому більше пасує і жодні «клички» взагалі не потрібні.

– Я не одружений, – похитав головою начальник, поки я намагалася всіма силами не засміятися. – Але, сподіваюся, скоро буду, – подивившись на мене, ласкаво посміхнувся він, від чого мені сміятися більше взагалі не хотілося. – Це моя дівчина – Поліна.

– Ви прекрасні, Поліно. Навіщо вам такий черствий сухар, як Стасик?

– Тому що їй не потрібен такий веселун, як ти, Кавун, – відповів замість мене Олександр Миколайович, високо піднявши підборіддя. – Дівчата люблять серйозних чоловіків.

– Досить тріпатися, сідайте за стіл. Кавун, не стій стовпом, Саша ще має штрафну випити за те, що запізнився, – весело зауважив інший чоловік у пристойному костюмі темно-синього кольору.