Читати книгу - "Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі"

Якщо ви порівняєте сили, які спрямовують коня вперед і утримують його на місці, то побачите, що стримуюча сила, безсумнівно, набагато більша, тому що вперед його штовхає шпора, а зупиняють — спис і меч. Досвід давнини і наших днів показує однаково, що навіть жменя згуртованої піхоти може відчувати себе спокійно, оскільки для кінноти вона непроникна. Не посилайтеся на стрімкість руху, який нібито так гарячить коня, що він готовий змести будь-який опір і менше боїться піки, ніж шпори. На це я відповім наступне: як тільки кінь помічає, що йому треба бігти прямо на виставлені проти нього вістря пік, він уповільнює хід, а як тільки відчує себе пораненим, або зупиняється зовсім, або, добігши до списів, повертає від них вправо або вліво.

Якщо ви хочете в цьому переконатися, пустіть кінь бігти на стіну, і ви побачите, що дуже мало знайдеться таких коней, які, підкоряючись вершникові, прямо ударяться об цю стіну. Коли Цезарю довелося битися в Галлії з гельветами, він спішився сам, велів спішити всю кінноту і відвести всіх коней назад, вважаючи їх придатними більше для втечі, ніж для бою.

Такі природні перешкоди для кінноти, але, крім цього, начальник піхотного загону повинен завжди обирати дорогу, яка б містила для кінноти найбільші труднощі, і йому завжди, крім найбільш рідкісних винятків, вдасться врятуватися, використовуючи особливості місцевості. Якщо вона горбиста, це одне вже захищає тебе від усякого стрімкого нападу. Якщо дорога йде рівниною, тебе майже завжди захистять засіяні поля або гаї; всякий чагарник, всякий, навіть невеликий, рів уповільнює найбільш скажений кінний натиск, а будь-який виноградник або фруктовий сад зупиняє його зовсім.

Те, що було в поході, повторюється в бою, тому що варто коню наштовхнутися на яку-небудь перешкоду, і він одразу заспокоюється. Про одне, у всякому разі, не варто забувати, а саме — про приклад римлян: вони так високо ставили свій військовий стрій і були такими упевненими в силі своєї зброї, що, коли доводилося обирати між пересіченою місцевістю, яка захищала їх від кінноти, але заважала їм самим розвернутися, і місцевістю рівнішою, яка була відкритою для дії ворожої кінноти, але давала свободу рухам, вони завжди вибирали друге.

Отже, ми озброїли нашу піхоту за древнім і новим зразками; перейдемо тепер до навчання і подивимося, які вправи виконувала римська піхота перед відправленням на війну.

Піхота може бути прекрасно підібраною, ще краще озброєно, — і все ж її необхідно якнайретельніше навчати, оскільки без цього ще ніколи не було хороших солдатів.

Навчання це розпадається на три частини. Перш за все, це загартування тіла, привчання його до злиднів, розвиток спритності і моторності; далі — це володіння зброєю і, нарешті, вміння зберігати порядок в поході, бою і таборі. Такі три головні справи всякого війська; якщо воно на марші, на відпочинку і в бою зберігає порядок, то навіть при невдалому бою честь начальника буде врятована. Тому військове навчання ретельно визначалося законами і звичаями всіх давніх республік, котрі не упустили в цьому сенсі нічого. Вони вправляли свою молодь, щоб розвинути в ній швидкість бігу, спритність стрибка, силу в метанні дротика і в боротьбі.

Без цих трьох якостей солдат майже немислимий, тому що швидкість ніг допомагає йому попередити ворога і раніше його зайняти необхідну місцевість, несподівано на нього напасти і переслідувати його після поразки. Спритність дозволяє йому відбивати удари, перестрибувати рови і підійматися на вали. Сила дає йому можливість краще нести зброю, бити ворога і самому витримувати його натиск. Щоб краще загартувати тіло, солдатів насамперед привчали носити великі тяжкості; це, безумовно, необхідно, бо у важких походах солдату, крім зброї, часто доводиться нести на собі багатоденний запас продовольства, і для незвичного такий вантаж був би непосильним. Тому він не міг би ні врятуватися від небезпеки, ні перемагати зі славою.

Навчання оволодінням зброєю виконувалося таким чином. Юнакам давали лати, вдвічі важчі за звичайні, а замість меча вони отримували свинцеву палицю, в порівнянні з ним більш важку. Кожний мав вбити в землю кілок висотою в три лікті і такої товщини, що ніяким ударом неможливо було його зламати або перекинути. Юнаки зі щитами і палицями вправлялися на цих кілках, ніби на ворогах; вони кололи їх, спрямовуючи удар в голову, обличчя, стегно або ногу, відскакували назад, а потім кидалися на них знову.

Ця вправа давала їм необхідну вправність у захисті та нападі, а так як навчальна зброя була страшенно важкою, то справжня здавалася їм потім зовсім легкою. Римляни вчили своїх солдатів колоти, а не рубати як тому, що такі удари є більш небезпечними, і від них важче захиститися, так і тому, що воїну легше при цьому себе прикрити, і він скоріше готовий до нового удару, ніж при рубці. Не дивуйтеся, що древні звертали увагу на всі ці подробиці, оскільки мова йде про бій, і надзвичайно важливо всяка, навіть незначна перевага. Я вам не повідомляю нічого нового, а лише нагадую слова військових письменників. У давнину вважали, що щаслива лише та республіка, яка має в своєму розпорядженні найбільше число людей, які знаються на військовій справі, бо не блиск дорогоцінного каміння або золота, а тільки страх зброї підпорядковує собі ворогів.

Всі помилки в інших сферах можна як-небудь виправити, але помилки на війні непоправні, бо караються негайно. Нарешті, оволодіння мистецтвом меча народжує відвагу, так як ніхто не боїться йти на справу, до якої він підготовлений. Тому древні вимагали від своїх громадян постійних занять військовими вправами і змушували їх метати в кілок дротики важчі за справжні; ця вправа розвивала влучність удару, зміцнювала м’язи і силу рук.

Вони вчили молодь стріляти з лука, метати камені з пращі, призначали для кожної вправи особливих керівників, і, коли після цього люди відбиралися в легіони, щоб йти на війну, вони вже були солдатами за духом. Залишалося тільки навчити їх військового строю