Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

А під портретом — слова:

ЖАХ У ГЕМПСТЕДІ!

Страшна знахідка в лікарні!

— Ось він, Едмунд Бікерстаф, — пояснив Джоплін. — Як ви побачите з цієї статті з «Гемпстед Ґазетт», 1877 року видання, — він давно вже помер. А тепер, здається, повернувся.

— Розкажіть нам, будь ласка, все. — Досі мені здавалося, що Локвуд слухав їх без усякого інтересу: ба більше, Сондерс дратував його, а Джоплін — просто втомлював. Та відтепер його увага зненацька зросла. — Може, вип’єте ще чаю, пане Джопліне? А може, скуштуєте шматочок рулета? Домашній. Люсі сама пекла.

— Дякую. — Пан Джоплін відкусив шматочок рулета. — Боюся, що про Бікерстафа в мене мало докладних відомостей. Я не мав часу докладно дослідити його життєпис. Він, здається, працював у Гемпстеді, в неврологічній лікарні «Зелена брама». Раніше він нібито був звичайним сімейним лікарем, проте мусив облишити практику. Після того, як стався отой скандал...

— Скандал? — перепитала я. — Який скандал?

— Достеменно невідомо. Щось у його роботі стривожило людей. Ходили чутки про якесь чаклунство, про таємні науки, навіть про пограбування могил... Утрутилась поліція, та довести нічого не змогли. Тож Бікерстаф перейшов на службу до приватної лікарні. При цій лікарні він і мешкав — аж поки помер однієї грудневої ночі 1877 року...

Джоплін розгладив аркуш своїми маленькими білими руками і якусь хвилину вивчав його.

— Здається, що в Бікерстафа були якісь спільники, — провадив він. — Ночами в його будинку збирались невідомі чоловіки й жінки. Подейкували, що вони приходили туди з запаленими свічками, в плащах із каптурами... невідомо, що вони там робили. Слугам лікар тоді наказував покинути його будинок, і вони робили це з превеликою охотою. Бікерстаф мав круту вдачу, й ніхто не наважувався йому перечити. Отже, ввечері 13 грудня 1877 року відбулися такі самі сходини. Слуг лікар, як і завжди, відпустив, щедро заплативши їм і наказавши повернутись через два дні. Коли слуги виходили, то бачили, як до будинку Бікерстафа з’їжджаються екіпажі.

— Аж на два дні? — перепитав Локвуд. — Це досить довгий час...

— Так. Ці сходини тривали впродовж суботи й неділі. — Джоплін зазирнув до газетної статті. — Проте сталося щось таємниче. В газеті сказано, що вночі до лікаря прийшли кілька служників з лікарні. Вони побачили, що в будинку тихо й темно. Аж тут один з них помітив, що у вікні нагорі щось ворушиться: хтось ніби легенько смикає за фіранки...

— О-о! — зітхнула я. — Щось мені це не подобається...

— Не зовсім так, дитинко, — втрутився пан Сондерс, пережовуючи шматочок рулета. — Все залежить від вашої вдачі. Альбертові, скажімо, такі речі дуже подобаються. Він просто в захваті від оцих давніх химер... — Він струсив крихти з колін на килим.

— Далі, пане Джопліне, — попросив Локвуд.

— Дехто з лікарняних служників, — провадив Джоплін, — наполягав, що треба негайно пробратися до будинку; інші, налякані чутками про доктора Бікерстафа, казали, що це, мовляв, не їхня справа. Отак сперечаючись між собою, вони врешті побачили, що фіранки знову заворушились — і всередині на підвіконні з’явились якісь довгі чорні тіні...

— Довгі чорні тіні? — повторила я. — Хто ж то був?

— Щури, — відповів пан Джоплін, відсьорбнувши чаю. — Тепер усі чітко побачили, що фіранки ворушились через щурів: сила-силенна їх бігала підвіконнями, чіплялася до фіранок і стрибала назад у темряву. Це навіяло служникам певні похмурі думки. Вони обрали з-поміж себе найсміливіших, дали їм свічки — й ті вломились у будинок і попрямували нагору. Ще на сходах вони почули моторошний шурхіт і клацання зубів. Тільки уявіть, яке видовище вони побачили нагорі! — Джоплін поправив окуляри й стенув плечима. — Мені навіть не хочеться переказувати вам цих подробиць. Ті сміливці пам’ятали це страхіття аж до скону. Доктор Бікерстаф — чи радше те, що від нього залишилось, — лежав на підлозі свого кабінету. Щури дощенту зжерли його, зоставивши хіба що клапті від халата.

Запала тиша. Пан Сондерс коротко пирхнув і почухав носа.

— Отакий був кінець доктора Бікерстафа, — сказав він нарешті. — Купка погризених кісток і нутрощів. Жах, та й годі... Тут залишився останній шматок рулета — хтось хоче доїсти?

Ми з Джорджем разом вигукнули:

— Ні, ні! Пригощайтесь, будь ласка!

— Смачний, — мовив Сондерс, беручи останній шматок.

— Зрозуміло, — провадив Джоплін, — що поліції дуже хотілось поговорити з лікарняними служниками. Та відтоді їх так і не бачили. Так і скінчилась історія Едмунда Бікерстафа. Попри всі страшні обставини його смерті, попри всі чутки, що його оточували, про нього швидко забули. Лікарня «Зелена брама» згоріла на початку двадцятого століття, а лікареве ім’я поринуло в небуття, забулося навіть місце, де поховали його кістки.

— Ну, — зауважив Локвуд, — тепер нам відомо, де вони. То ви хочете, щоб ми знешкодили їх?

Пан Сондерс кивнув. Він саме скінчив їсти й витер пальці об штанку.

— Дивна річ, — поволі промовила я. — Чому ніхто не знав, де поховано лікаря? Чому його могилу не занесли до реєстру?

Джордж кивнув:

— І хто насправді вбив його? Щури чи хтось інший? Щось тут забагато плутанини... Ця стаття, як на мене, — лише верхівка айсберга. Ця справа просто-таки вимагає подальшого розслідування!

Альберт Джоплін тихенько реготнув:

— Не можу з вами не погодитись. Ви справді повторюєте мої думки!

— Розслідування — не головне, — заперечив пан Сондерс. — Хтось у цій могилі не може знайти спокою, й цієї ж ночі я хочу вигнати його з кладовища. Якщо ви зробите мені ласку, пане Локвуде, й керуватимете цими розкопками, я буду безмежно вдячний вам. Чи згодні ви?

Локвуд поглянув на мене, тоді на Джорджа. Наші очі блиснули у відповідь.

— Так, пане Сондерсе, — сказав він. — Залюбки.

6

Уже сутеніло, коли ми з Локвудом і Джорджем підходили до Західної брами кладовища Кенсел-Ґрін. На поясах у нас були новенькі італійські рапіри зі срібними наконечниками, а в руках — здоровенні торбини зі знаряддям. Сонце поволі сідало за пухнасті рожеві хмари — чудовий літній день закінчувався. Попри всю красу цього видовища, настрій у нас був похмурий і тривожний: ми розуміла, що робота нам