Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Великі лондонські кладовища, серед яких Кенсел-Ґрін — найбільше й найкрасивіше, — це пам’ятки доби, коли люди чемніше ставились до небіжчиків. Висаджені ще за вікторіанських часів дерева й мальовничі стежки перетворюють їх на місця відпочинку від столичної веремії. Надгробки між деревами — справжні витвори каменярського мистецтва, між якими вільно ростуть троянди й буяють дикорослі квіти. У неділю сюди заходять лондонські родини, щоб погуляти тут серед тиші й поміркувати про життя й смерть...
Нині, одначе, було не так. Проблема змінила все. Кладовища позаростали диким тереном і плющем. Мало хто з дорослих заходив сюди навіть удень, а вже вночі тут панував такий страх, що люди намагалися будь-що обминути ці місця. Хоча більшість небіжчиків мирно спали собі в могилах, навіть агенти з великою неохотою погоджувались проводити час у їхньому товаристві. Це було все одно, що вдертись на ворожу територію: нас, агентів, тут не чекали.
Колись Західна брама була досить широкою для того, щоб крізь неї проїхати на Гарроу-Роуд двом екіпажам ураз. Тепер же її перегороджував грубий дерев’яний паркан, оббитий залізом і геть обліплений рекламними плакатами та оголошеннями. Чи не найчастіше з цих плакатів привітно простягала руки усміхнена оката жіночка в футболці й спідниці до колін, за спиною якої сяяли літери: «БРАТСТВО „РОЗПРОСТЕРТІ ОБІЙМИ“ ВІТАЄ СВОЇХ ДРУЗІВ З ТОГО СВІТУ».
— Як на мене, — зауважила я, — то краще б привітати їх хорошою каністрою магнію.
Як і завжди перед початком роботи, мені трохи зводило черево. Ця усмішка з плакатів просто-таки ображала мене.
— Трапляються часом телепні, що роблять із привидів культ, — погодився зі мною Джордж.
У центрі огорожі була відчинена вузенька хвіртка, а за нею стояла вартівня — невеличка халабуда з іржавого заліза. У вартівні ми побачили письмовий стіл із стільцем, цілу колекцію бляшанок з-під газованої води й хлопчину, що читав газету.
На хлопчині був здоровенний, плаский спортивний кашкет яскраво-жовтого кольору, під яким майже не було видно обличчя. Решту одягу складала звичайна брунатна уніформа нічної варти. В кутку стояла палиця з залізним наконечником. Коли ми увійшли, хлопчина кивнув нам, не встаючи з-за стола.
— Ми — «Локвуд і К°». Приїхали на запрошення пана Сондерса, — відрекомендувався Локвуд. — Ні, не треба вставати.
— А я й не збирався, — буркнув у відповідь хлопчина. — Хто ви такі? Нічна зміна?
— Бачиш оце? — Джордж поплескав по ефесу рапіри. — Ми — агенти.
Хлопчина з сумнівом поглянув на нас:
— Годі мене дурити. Які ж ви агенти — без уніформи?
— Уніформа нам не потрібна, — відказав Локвуд. — Рапіра — головна прикмета агента.
— Бридня, — пирхнув хлопчина. — У справжніх агентів — цяцьковані куртки, як в отих когутів з «Фіттес». А ви — шмаркачі з нічної зміни, що ладні накивати п’ятами, тільки-но побачать Причаєного. — Він знов утупився в свою газету. — Заходьте.
Локвуд моргнув. Джордж ступив уперед.
— Рапіри призначені для привидів, — мовив він. — Але для того, щоб провчити зарозумілого хлоп’яка з нічної варти, згодяться так само. Показати тобі, як це робиться?
— Ой, яке страхіття! Я аж тремчу! — Хлопчина насунув кашкет на очі й зручніше вмостився на стільці. — Ідіть головною алеєю аж до каплиці. Там усі, і ваш пан Сондерс — теж. А тепер рушайте й не затуляйте мені світло!
На мить мені спало на думку: «Ніхто й не помітить ще одного маленького привида серед стількох могил», — та врешті я опанувала себе. Локвуд подав нам знак прямувати вперед, ми пройшли через хвіртку і ступили на кладовищенську землю.
* * *
Тільки-но ми увійшли туди, як наші почуття загострились. Локвуд із Джорджем дивились, а я слухала. Все було спокійно, ми не чули жодного напруження надприродних сил. До моїх вух долинав хіба що милий щебет чорних дроздів та ще дзенькіт цвіркунів у траві. Останні промені світла ковзали по гравійових стежках, визирали з-за темних обрисів пам’ятників та надгробків. Над стежками нависали дерева, кидаючи густо-чорні тіні. На темно-синьому небі вже з’явилось яскраве коло повного місяця.
Ми йшли головною алеєю, між високими липами. Примарне місячне світло немовби інеєм укривало траву. Під чобітьми в нас порипував гравій; ланцюги на торбинах тихенько брязкотіли за кожним нашим кроком.
— Діяти треба відверто й чесно, — перервав нашу мовчанку Локвуд. — Чекаємо, поки вони викопають домовину. Тоді відкриваємо її, запечатуємо кістки доктора Бікерстафа добрячою порцією срібла — і готово. Легше не буває.
Я з недовірою пирхнула:
— Так легко домовину не відкрити. Тут завжди трапляються якісь прикрощі.
— Ну, не завжди.
— Тоді пригадай хоч один випадок, коли все йшло гаразд!
— Я згоден з Люсі, — втрутився Джордж. — Ладен закластися, що з цим Едмундом Бікерстафом ми ще матимемо халепу.
— От боягузи! — вигукнув Локвуд. — Погляньте краще з іншого боку. Цього разу ми напевно знаємо, де Джерело. До того ж Кіпс не завадить нам. Сподіваюсь, нас чекає чудовий вечір! А те, що Бікерстаф так нещасливо помер, аж ніяк не означає, що його дух неодмінно став войовничим.
— Можливо... — пробурмотів Джордж. — Та якби мене зжерли щури, я з того, мабуть, не радів би.
Через п’ять хвилин ми побачили світлий дах будівлі, що бовванів між деревами, наче кит серед темного моря. То була стара каплиця в самісінькому центрі кладовища. Спереду міцні колони підтримували портик у давньогрецькому стилі. Широкі сходи вели до відчинених дверей. Зсередини сяяло електричне світло; поряд, у промінні величезних прожекторів, були припарковані два екскаватори. По краях майданчика стояли наповнені вугіллям відра, які курилися струменями лавандового диму.
Ми зрозуміли, що потрапили на місце робіт компанії «Солодких снів». На сходах, біля дверей каплиці, стояли кілька темних постатей. Ми почули їхні стривожені голоси, що лунали серед вечірньої тиші, наче електричні розряди.
Поставивши торбини на землю біля відер, які курилися димом, ми вирушили сходами нагору, держачи руки на рапірах. Голоси вщухли; люди побокували, мовчки вітаючи нас поглядами.
Біля дверей ми помітили кутасту, незграбну постать пана Сондерса. Подавши натовпу знак розступитись, він привітно махнув нам рукою.
— Ви прибули саме вчасно! — вигукнув він. — Тут щойно трапилась невеличка пригода, й ці бовдури більше нізащо не хочуть працювати. Я увесь час їм кажу, що зараз приїдуть найкращі агенти, — ба ні, вони вимагають розрахунку просто зараз... Не дістанете ні пенса! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.